У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
А я про себе ось що запам’ятала... Спочатку боїшся смерті... У душі по сусідству і подив, і цікавість. А потім ні першого, ні другого — від втоми. Завжди на межі сил. За межами. Залишається наостанку лише страх — бути негарною після смерті. Жіночий страх... Тільки б не розірвало на шматки набоєм... Я знаю, як це... Сама підбирала...»
Софія Костянтинівна Дубнякова,
санінструктор
«Йшли і йшли дощі... Біжимо по багнюці, люди падають у ту багнюку. Поранені, убиті. Так не хочеться гинути в цьому болоті. У чорному болоті. Ну, як юній дівчині там лежати... А якось, це вже в білоруських... Оршанських лісах, там дрібні кущі з черемхою. Проліски блакитні. Весь лужок у блакитній барві. Загинути б ось у таких кольорах! Тут лежати... Дурненька ще, сімнадцять років... Це я собі так смерть уявляла...
Я думала, що померти — це наче кудись полетіти. Якось ми вночі розмовляли про смерть, але лише раз. Боялися вимовляти це слово...»
Любов Іванівна Осмоловська,
рядова, розвідниця
«Наш полк був цілковито жіночий... Вилетіли на фронт у травні сорок другого року...
Дали нам літак "По-2". Маленький, тихохідний. Літав лише на малій висоті, часто на бриючому польоті. Над самою землею! До війни на ньому вчилася літати молодь в аероклубах, але ніхто й гадки не мав, що його використовуватимуть, щоб воювати. Літак був дерев’яної конструкції, суцільно з фанери, обтягнутої перкалем. Узагалі — марлею. Досить було єдиного прямого влучення, як він спалахував — і згорав у повітрі, не долітаючи до землі. Як сірник. Єдина солідна металева деталь — це сам мотор М-II. Потім уже, лише наприкінці війни, нам видали парашути і поставили кулемет у кабіні штурмана, а раніше не було ніякої зброї, чотири бомботримача під нижніми площинами — і більше нічого. Тепер би нас назвали камікадзе, напевно, ми й були камікадзе. Так! Були! Але перемога цінувалася вище, ніж наше життя. Перемога!
Ви запитуєте, як ми витримували? Я вам відповім...
Перед тим як піти на пенсію, я захворіла від самої думки: як це я не буду працювати? Навіщо ж після п’ятдесяти років закінчила другий інститут? Стала істориком. А так — протягом усього життя геолог. Але хороший геолог завжди в полі, а я вже була не при тій силі. Приїхав лікар, зробили кардіограму, і мене запитують:
— У вас коли був інфаркт?
— Який інфаркт?
— У вас усе серце в рубцях.
А ті рубці, мабуть, із війни. Ти заходиш над ціллю, тебе всю трясе. Усе тіло вкривається дрожем, бо внизу вогонь: винищувачі стріляють, зенітки розстрілюють... Декілька дівчат змушені були піти з полку, не витримали. Літали ми здебільшого вночі. Якось нас спробували посилати на завдання вдень, але відразу відмовилися від цього наміру. Наші "По-2" підстрілювали з автомата...
Робили до дванадцяти вильотів за ніч. Я бачила знаменитого льотчика — аса Покришкіна, коли він повертався з бойового вильоту. Це був кремезний чоловік, йому не двадцять років і не двадцять три, як нам: поки літак заправляли, технік встигав зняти з нього сорочку і викрутити. З неї текло, ніби він під дощем побував. Тепер можете легко собі уявити, що робилося з нами. Прилетиш — і не можеш навіть із кабіни вийти, нас витягали. Не могли вже планшет нести, тягли по землі.
А праця наших дівчат-зброярів! Їм треба було чотири бомби — це чотири сотні кілограмів — підвісити до машини вручну. І так усю ніч — один літак злетів, другий — сів. Організм так перебудовувався, що ми всю війну не були жінками. Ніяких у нас жіночих справ... Місячних... Ну, ви самі розумієте... А після війни не всі спромоглися народити.
Ми всі курили. І я курила, таке відчуття, що ти трішки заспокоюєшся. Прилетиш — вся тремтиш, закуриш — заспокоїшся. Ходили ми в шкірянках, штанях, гімнастерці, взимку ще хутряна куртка. Мимоволі і в ході, і в рухах з’являлося щось чоловіче. Коли скінчилася війна, нам пошили сукні хакі. Ми раптом відчули, що ми дівчата...»
Олександра Семенівна Попова,
гвардії лейтенант, штурман