У війни не жіноче обличчя

«Вручили мені нещодавно медаль... Від Червоного Хреста... Золоту міжнародну медаль "Флоренс Найтінгейл". Усі вітають і дивуються: "Як це ви змогли витягнути сто сорок сім поранених? Така мініатюрна дівчинка на воєнних фотографіях". Так, я їх, може, й двісті витягла, хто тоді рахував? Мені це й на думку не спадало, ми цього не розуміли. Йде бій, люди стікають кров’ю, а я буду сидіти й записувати. Я ніколи не чекала, поки скінчиться атака, повзала під час бою і підбирала поранених. Якщо в нього осколкове поранення, а я приповзу до нього за годину-дві, то мені там нічого робити, людина залишиться без крові.

Тричі поранена і тричі контужена. На війні хто про що мріяв: хто додому повернутися, хто дійти до Берліна, а я про одне загадувала — дожити б до дня народження, щоб мені виповнилося вісімнадцять років. Чомусь мені страшно було померти раніше, не дожити хоча б до вісімнадцяти. Ходила я в штанях, у пілотці, завжди обірвана, бо повсякчас на колінах повзеш, та ще під вагою пораненого. Не вірилося, що коли-небудь можна встати і йти по землі, а не повзти. Це мрія була! Приїхав якось командир дивізії, побачив мене й питає: "А що це у вас за підліток? Чого ви його тримаєте? Його б треба послати навчатися".

Пам’ятаю, бракує бинтів... Такі страшні кульові поранення, що кладеш на рану цілий пакет. Із себе всю білизну розірвала і хлопців прошу: "Ану зніміть кальсони, нижні сорочки, у мене люди гинуть". Вони познімали, порвали на шматки. Я їх не соромилася, ось наче з братами, як хлопчисько серед них жила. Йдемо, тримаємося втрьох за руки, і середній спить годину-дві. Тоді міняємося.