Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
Польський історик Ф. Сувара, написавши свою книгу в 1630 році, чітко зазначив, що коронний гетьман С. Жолкевський виступив у воєнний похід у липні місяці 1620 року з 10-тисячним військом на Молдову, відмовившись від підтримки українських козаків. Відмовився свідомо. Зрозуміло, що за цим щось приховується. Бо за свідченням українських академіків та істориків, він знати про відновлення Київської митрополії ще не міг.
Ось їх твердження: «6 жовтня 1621 р. у Братській Богоявленській церкві патріарх (Феофан Єрусалимський. — В.Б.) висвятив Іова Борецького у сан київського митрополита, межигірського ігумена Ісайю Копинського — на перемишльського єпископа, а Мелетія Смотрицького — на полоцького архієпископа. Очевидно, немає необхідності доводити, що ця подія, значення якої вийшло далеко за рамки церковного життя, стала можливою лише завдяки могутній підтримці Війська Запорозького й особисто Петра Сагайдачного…» [65, с. 235].
Навіть якщо ця подія сталася 1620 року, то польський король та коронний гетьман не могли у липні місяці знати, що станеться у жовтні. Маємо стовідсоткову московську брехню пізніших часів. Москва заради своєї першості готова брехати будь-коли і будь-де.
Тобто — відновлення Київської митрополії відбулося восени 1617 року, і поляки знали про те не тільки перед Цецорською битвою 1620 року, а й перед московським походом 1618-го. Ще напередодні походу на Москву польський сейм ухвалив «сеймову конституцію «Про релігію грецьку», яка передбачала узаконення свободи православного віросповідання у Речі Посполитій…» [65, с. 235].
Це, як і праці польського історика Францішека Сувари та архидиякона Павла Халебського, зайвий раз свідчить про висвячення київського митрополита Іова Борецького Єрусалимським патріархом Феофаном у 1617 році — ще до сейму Речі Посполитої 1618-го, коли було розглянуте прохання українських козаків. Це слід мати на увазі, розглядаючи ті давні події. Бо саме те й спонукало гетьмана Петра Сагайдачного до воєнного походу у другій половині 1618 року на Москву. Хоча попередньо «при Владиславових посланцях (це польський королевич, старший син тодішнього польського короля Сигізмунда III. — В.Б.) на козацькій раді у Черкасах було ухвалене рішення «в Московської держави землю не ходити». Не зарадили й привезені гроші та сукна. Пізніше П. Сагайдачний розкрив карти: участь у поході в обмін на поступки короля. Виторгував чимало…» [228, с. 42].
Ми пам’ятаємо, чим закінчився той похід українських козаків на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним на Москву 1618 року: український гетьман поступився перед словами-проханням Єрусалимського патріарха Феофана — не руйнувати останнє вціліле на той час православне царство. Саме завдяки відмові Петра Сагайдачного брати штурмом Москву 1618 року та його примусу поляків до миру, того разу Московія вціліла. Вціліла, щоби творити вічне зло своїм спасителям.
Треба також зауважити, що часи польського короля Владислава IV, який правив у Речі Посполитій з 1632 до 1648 року, були найлютішими на українській землі. Думаю, він не забув до самої смерті те рішення гетьмана Петра Сагайдачного 1618 року під стінами Москви.
А далі перейдемо до Цецорської битви 1620 року між поляками і турками. «Польща, а пізніше Річ Посполита здавна вела обережну політику щодо Османської імперії, намагаючись не спровокувати війну з цією агресивно налаштованою та сильною державою. Довгий час польській владі це вдавалося… Однак у другому десятилітті XVII ст. у польсько-турецьких відносинах почала брати гору конфронтаційна складова…
15 липня 1620 р. на засіданні так званого малого сенату таємно схвалили вторгнення польського війська у Молдавське князівство, яке пізніше представили як оборонний захід. Швидкий переможний похід у Молдавію… розглядали як нагоду показати Османській імперії свою силу та застерегти її від воєнного нападу на Річ Посполиту, а також як принагідний спосіб поставити на місце внутрішню політичну опозицію… Оскільки коронний гетьман (С. Жолкевський. — В.Б.) не хотів співпрацювати із не надто лояльним до польської влади (новим гетьманом українського козацтва. — В.Б.) Я. Бородавкою, то питання про участь запорожців у молдавському поході для нього стало неактуальним…» [227, с. 8–11].
Хоча, слід зауважити, що коронний гетьман, знаючи про козаків як кращих розвідників, залучив-таки до свого 10-тисячного війська 1600 козаків-найманців. В той час як «польський король Сигізмунд III ще 19 серпня наполегливо рекомендував С. Жолкевському залучити до молдавського походу запорозькі підрозділи» [227, с. 12].