Моя неймовірна подруга

Ми покупалися в морі, потім пройшлися вздовж пляжу, щоб висохнути. Маріза показала мені одну річ, на яку я раніше не звертала уваги. У кінці сіруватого пляжу виднілися світлі, нерухомі силуети. Вона зі сміхом потягла мене по сипучому піску і згодом стало зрозуміло, що то були люди. Живі люди, покриті грязями. Так вони лікувалися, не знаю, від чого. Ми вляглися на пісок, переверталися, штовхалися, намагаючись і собі перетворитися на брудних мумій, як ті люди. Нам було дуже весело, потім ми знову подалися купатися.

Увечері родина Сарраторе вечеряла в кухні, нас з Неллою також запросили до столу. Вечеря вийшла дуже приємною. Лідія ні разу не згадала про наш район, попри невдоволення моєю присутністю у перший день приїзду почала розпитувати про мене. Коли Маріза розповіла їй, що мені подобається вчитися, і я ходжу до тієї самої школи, що і Ніно, вона геть подобрішала. Та найпривітнішим все ж був Донато Сарраторе. Він засипав компліментами Неллу, розхвалював мене за успіхи в школі, не минав увагою Лідію, грався з маленьким Чиро, потім зголосився сам прибрати зі столу замість мене.

Я уважно спостерігала за ним, і мені він видався зовсім іншим, як я його пам’ятала. Він дещо схуднув, відростив собі вуса, але окрім зовнішності було ще щось у його поведінці, чого мені не вдавалося зрозуміти. Можливо, він здавався мені добрішим чоловіком, ніж мій батько, відзначався незвичайною ввічливістю у ставленні до всіх.

Це відчуття посилилося протягом наступних двох днів. Коли ми ходили на пляж, Сарраторе не дозволяв нести нічого ні Лідії, ні нам — двом дівчатам. Ніс сам парасольку проти сонця, сумки з рушниками та їжею для обіду і туди, і назад, коли стежина здиралася вгору. Віддавав нам частину вантажу лише тоді, якщо Чиро починав капризувати і проситися на руки. Сарраторе був міцний та підтягнутий за статурою, з незначною кількістю волосся на торсі. Одягався у купальний костюм, зроблений не з тканини, а з якогось дивного матеріалу, що нагадував легкий трикотаж. Плавав він багато, але рідко відпливав далеко від берега: хотів показати нам з Марізою, що таке вільний стиль. Його дочка плавала, як він, з такими ж врівноваженими, повільними помахами рук, і я відразу почала їх імітувати. Розмовляв він більше італійською, аніж на діалекті, намагаючись з певною настійливістю використовувати пишномовні фрази та незвичайні вислови, особливо коли спілкувався зі мною. Весело спонукав мене, Лідію та Марізу бігати туди-сюди вздовж берега разом з ним, щоб зміцнити м’язи, розважав та смішив нас. Коли купався з дружиною, вони трималися поряд, тісно притиснувшись одне до одного, розмовляли тихенько, часто сміялися. У той день, коли він поїхав, сумували ми всі: Маріза, Лідія, Нелла і я. Дім, незважаючи на те що в ньому лунали наші голоси, здавався мовчазним, майже мертвим. Єдиною втіхою було те, що тепер мав приїхати Ніно.