Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Марія Бієшу
Богдан Ступка
Євгеній Дога (прийшов після концерту в будинку офіцерів о 2 годині ночі. І ми всі до одного його чекали!)
Керівник ансамблю танцю «Жок» (Молдавської РСР)
Булат Окуджава
Євген Євтушенко
Роберт Рождественський
«Водіння кози»
Цідельковський телефонує: «Маричка, завтра приезжает...... Можно, мы после вечера посидим у вас дома, поужинаем? Вареники с халвой? Крученики? Отлично! Чем помочь? Ничем? Отлично!»
Він справжній чернівчанин - поет Семен Ісaкович Цідельковський. На своїх зв'язках міг би стати олігархом. На жаль чи на щастя, - Сеня не від того. І слава Творцю! Він від іншого - з ним асоціюється організаційний пік творчого життя Чернівців середини - кінця 80-х років минулого століття. Але ми молоді дотепер, Семене, - бо нас ніхто не «перестрибнув».
КИЇВ: ПІД ДАХОМ ТРЬОХ ТЮТЮННИКІВ І ЛУКАША
Людина планує - Бог редагує. А люди тільки розставляють крапки і коми на канві своєї і чужої долі - а більш нічого...
Восени 1997-го року я вийшла на пероні Київського вокзалу, ще не знаючи, що починаю життя «з нуля». Ви знаєте, що робить людина у стані афекту в багатомільйонному - столичному - місті, де її не чекають? Я знаю: шукає житло і роботу. Переночувати тиждень-другий можна у знайомих. А з роботою було, ох, було... «А хто ви, власне, така? Тут таких багато!», «Що того, що ви маєте п'ять книжок і член Спілки письменників?! Тут такі-і-і-і акули пера, про яких ви у своєму селі Чернівці й не чули», «Київ - це вам не якісь Чернівці», - ці та подібні присуди перших кількох місяців побуту у столиці були найбільш вживаними у всіх, до кого я зверталася по роботу.
А й справді - а хто я для них така, якщо за мене ніхто не просив, не казав, не розказував? Я просто Марія Матіос. Ото і весь мій тодішній капітал! Це я собі думала, що це щось значить! Але за вікнами стояли такі часи, що в одному і тому самому місті відомі люди не знали одне одного, а я захотіла, щоб отак просто, в столиці, нате, будь ласка, - я Марія Матіос, мати бджіл і мати ос! Ну, і що з того? І ті, що міряли мене очима з голови до ніг, думали «ну, і що?» і цього не приховували, хіба лише вголос не казали, що мені вже багато років, якщо порівнювати з тими голопупницями, які шмигали коридорами редакційних і просто офісів, хіба лише не казали «тьотю». Усім начебто потрібні були журналісти, люди, які вміють писати, редагувати, верстати, макетувати, комунікувати, організовувати, подавати ідеї - а насправді з'ясовувалося, що мої знання і вміння мало кого цікавили.
І я зрозуміла, що мушу сама собі ще раз довести, що я можу! Так, як завжди казала вчителька математики Ліда Семенівна коли розв'язок задачі підвищеної складності вислизав мені з рук...
Я можу! - ці слова не покидають мене відтоді ніколи. Я почну з малого, з елементарного ось із переписування чужого, цілком бездарного інтерв'ю (я ж витримала чотири місяці клацання на рахівниці!!!!!), але я покладу на стіл перевіряльника паралельно ще й варіант своєї віртуальної розмови з людиною, якої не знаю навіть з телевізора і взагалі не знаю, бо й не чула що є на світі така професія. Але я умію читати, чорт візьми! Я вивчу, що це за фах такий (а потім мені спотайна скажуть: «Эта девочка захотела стать известной, и папочка оплачивает ей журналисткие материалы, написанные другим человеком, но тоже бездарным»). А «девочка», як кажуть у нас на Буковині, - дуб дубом, туман - яром. Та нехай. Це її проблеми. Я клацатиму на машинці, привезеній із Чернівців, не знаючи, що у Києві вже давно ніхто не диктує машиністкам - сам набирає на комп'ютері. І я, ледь не плачучи, ходитиму до Лєни-секретарки, і в позаробочий час учитимусь володіти комп'ютером. Я ніколи не боюся визнати, що я «чайник». Я можу! - клюпаю носом у позичений на три дні комп'ютер - і хотітиму його розтрощити, бо він мені не дається. Але я можу...
Проте ніколи ці слова не промовляю ні вголос, ні шепотом, а понадто - з надривом. Я просто можу - і все. Працьовитістю. І людською совістю. І кожен може. Без протекції. Без кума - без свата - без брата і без нічого. Коли я знаю, що правда за мною, - я буревій. І жоден авторитет мені не авторитет. У мене два авторитети - мої батьки.
А неперервний рефрен карликів завжди плететься шлейфом за розумними людьми: «Тут таких повно!» Це іноді найкращий стимул до якісної роботи - приниження твого людського «я» чиєюсь дутою «розпальцьовкою», яку «кришує» ситий гаманець, або отим зневажливим «тут таких повно!». Повно - то повно, я й не перечу. Але я можу, а дехто з тих «повно» - ні! Адже найкраща «розпальцьовка» - твоя праця, яка, власне, й дає тобі власне ім'я. Впізнаване. Решта буде. Бо тобі неодмінно воздасться по трудах твоїх. Навіть, якщо ти поки що стоїш із однією валізою на вокзалі - й до тебе нарешті доходить, що ти накоїв.