Вирвані сторінки з автобіографії

А й справді - а хто я для них така, якщо за мене ніхто не просив, не казав, не розказував? Я просто Марія Матіос. Ото і весь мій тодішній капітал! Це я собі думала, що це щось значить! Але за вікнами стояли такі часи, що в одному і тому самому місті відомі люди не знали одне одного, а я захотіла, щоб отак просто, в столиці, нате, будь ласка, - я Марія Матіос, мати бджіл і мати ос! Ну, і що з того? І ті, що міряли мене очима з голови до ніг, думали «ну, і що?» і цього не приховували, хіба лише вголос не казали, що мені вже багато років, якщо порівнювати з тими голопупницями, які шмигали коридорами редакційних і просто офісів, хіба лише не казали «тьотю». Усім начебто потрібні були журналісти, люди, які вміють писати, редагувати, верстати, макетувати, комунікувати, організовувати, подавати ідеї - а насправді з'ясовувалося, що мої знання і вміння мало кого цікавили.

І я зрозуміла, що мушу сама собі ще раз довести, що я можу! Так, як завжди казала вчителька математики Ліда Семенівна коли розв'язок задачі підвищеної складності вислизав мені з рук...

Я можу! - ці слова не покидають мене відтоді ніколи. Я почну з малого, з елементарного ось із переписування чужого, цілком бездарного інтерв'ю (я ж витримала чотири місяці клацання на рахівниці!!!!!), але я покладу на стіл перевіряльника паралельно ще й варіант своєї віртуальної розмови з людиною, якої не знаю навіть з телевізора і взагалі не знаю, бо й не чула що є на світі така професія. Але я умію читати, чорт візьми! Я вивчу, що це за фах такий (а потім мені спотайна скажуть: «Эта девочка захотела стать известной, и папочка оплачивает ей журналисткие материалы, написанные другим человеком, но тоже бездарным»). А «девочка», як кажуть у нас на Буковині, - дуб дубом, туман - яром. Та нехай. Це її проблеми. Я клацатиму на машинці, привезеній із Чернівців, не знаючи, що у Києві вже давно ніхто не диктує машиністкам - сам набирає на комп'ютері. І я, ледь не плачучи, ходитиму до Лєни-секретарки, і в позаробочий час учитимусь володіти комп'ютером. Я ніколи не боюся визнати, що я «чайник». Я можу! - клюпаю носом у позичений на три дні комп'ютер - і хотітиму його розтрощити, бо він мені не дається. Але я можу...

Проте ніколи ці слова не промовляю ні вголос, ні шепотом, а понадто - з надривом. Я просто можу - і все. Працьовитістю. І людською совістю. І кожен може. Без протекції. Без кума - без свата - без брата і без нічого. Коли я знаю, що правда за мною, - я буревій. І жоден авторитет мені не авторитет. У мене два авторитети - мої батьки.

А неперервний рефрен карликів завжди плететься шлейфом за розумними людьми: «Тут таких повно!» Це іноді найкращий стимул до якісної роботи - приниження твого людського «я» чиєюсь дутою «розпальцьовкою», яку «кришує» ситий гаманець, або отим зневажливим «тут таких повно!». Повно - то повно, я й не перечу. Але я можу, а дехто з тих «повно» - ні! Адже найкраща «розпальцьовка» - твоя праця, яка, власне, й дає тобі власне ім'я. Впізнаване. Решта буде. Бо тобі неодмінно воздасться по трудах твоїх. Навіть, якщо ти поки що стоїш із однією валізою на вокзалі - й до тебе нарешті доходить, що ти накоїв.