Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Бо ти можеш! І майже ніколи не навпаки!
...По Новому році мій «мільйоннокупонний» сват, поет Михайло Шевченко, («усі ми трохи від Шевченка») тодішній голова функціонуючого на ой час Літфонду України, що знаходився на вулиці Суворова, 3, знаючи мої поневіряння у стопці по всіх тих Троєщинах і «в дідька за дверми», сказав, що в цьому будинку будуть здавати в найм однокімнатну квартиру, але власник хоче рекомендацій, бо час такий - шулерський. Ось Михайло мене й рекомендував, оскільки знав, як «облуплену».
Господарем квартири тоді був Федір Тютюнник. Так-так, двоюрідний родак (фамільянт, сказали би на Буковині) Григорія і Григора Тютюнників.
Очевидно, коли б не такий ідеологічний час, а може, не такий характер, Федір Григорович мав усі шанси стати третім знаменитим Тютюнником. Бо справді мав міцний талант прозаїка-оповідача, дуже точного в деталях спостерігача сільського життя, а надто - був гарним стилістом і пейзажистом. Щось таке в його прозі було від російських «почвенніков» Федора Абрамова, Валентина Распутіна чи Василя Бєлова.
Бог його знає, чому так, але Федір Тютюнник (Царство йому небесне!) мав певні чи то заздрощі, чи то претензії до своїх двох знаменитих родичів та родичів їхніх родичів. І я тепер розумію, що це, може, було підсвідомо, але часто-густо навіть мотивовано: Григорій і Григір своєю відомістю справді затьмарювали талант Федора. Проте, чесно кажучи, після довголітнього спілкування із Федором Тютюнником (а він у спілкуванні був дуже важкою людиною, хоча подеколи його можна було розговорити), я думаю дещо інакше, ніж думають інші. Бо на прямолінійне «Київські письменники кажуть, що ви не любите своїх родичів. За що?», я подеколи отримувала дуже докладні, розлогі оповіді про непрості родинні стосунки Тютюнників. І я для себе точно знаю: претензії Федора, особливо до Григора стосувалися суто житейських колізій. У якихось своїх доводах Федір Григорович був навіть дуже переконливий, якщо судити людей за середньостатистичною мірою, а не з точки зору геніальності чи окремішності від інших. Це були доводи-претензії селянина до селянина, людини до людини, родича - до родича, а не письменника до письменника. Я його ніколи не засуджувала за це. Адже наші людські претензії до своїх близьких, не зважаючи на їхню відомість-невідомість, мало коли відповідають високим ієрархіям. І не кожен Великий є великим у дрібницях. Чи майже ніколи таким не є.
Але доволі часто у Федора Тютюнника знаходилися неймовірно теплі й сердечні слова непідробленої любові-жалю до Григора і Григорія. І це свята правда, бо я це чула на власні вуха від неговіркого Федора упродовж шести років найму квартири на Суворова, 3 (аж до його трагічної смерті під колесами несамовитого авто на сільській вулиці на Полтавщині, здається, чи не у його день народження). Чула у ті 2-3 дні, коли він приїжджав до Києва по гроші за квартиру, на безкоштовне рихтування свого здоров'я у письменницькій поліклініці на Рейтарській, і коли він у Києві ночував. А ночував він завжди тільки у себе, в однокімнатній квартирі (житловою площею 18 кв. м), завжди на дивані, а ми родиною перебиралися на тапчан і підлогу у кухні.
Говірким Федір Тютюнник ставав іноді за вечерею. Алкоголь він тільки нюхав, казав, «я відпив своє», але любив посмакувати моїми кулінарними витребеньками. Якогось разу він довго мовчав, а далі запитав: «А ви знаєте, хто у цій квартирі жив до мене?» Звідки мені знати? Мої знання були елементарні, суто практичні: очевидно, у цій квартирі до Тютюнника - побутового аскета - господарем був аскет не менший, ніж він, коли б не сказати, людина байдужа до побуту зовсім. Інакше, чого б тоді ця квартира була така убога, ледь не з дірявими вхідними дверима, з погано припасованими швами зливних і газових труб на кухні та у ванній кімнаті? Якщо вірити сусідам, Тютюнник у цій квартирі насправді ніколи й не жив - бував лише наїздами, і просив нас не афішувати свого мешкання у ній (очевидно, мав якісь причини бути таким недовірливим, дуже боявся податкової служби і ЖЕКу, бо найм житла він там не реєстрував). Отже, виходило так, що ми насправді жили у квартирі, де витав дух його попередника, який не дбав про своє мешкання як домашнє вогнище бодай елементарно.