В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Усяка послуга імперії на шкоду українства щедро винагороджувалася: всі наказні полковники, які виступили проти І. Мазепи, одержали звання справжніх, а також жалувані грамоти на села й маєтності. Іван Ніс одержав полковницький уряд у Прилуках і похвальну грамоту за сприяння при взятті Батурина. За вірність царю щедро обдарований був і полтавський полковник Полуботок. Та коли, ставши наказним гетьманом, він домагався прав для України-отже, не в усіх національна честь була приспана царською ласкою — то опинився в Петропавлівській фортеці, яка стала для нього могилою.
Система насадження малоросійства і похідних від нього ніби в розрізі показує Борис Грінченко у книзі «Тяжким шляхом». «Оце ось дуже характерна у нас річ: лайка. Ніхто так не огудить свого власного ж діла, як український інтелігент… а може, й не тільки інтелігент… Цю рису в нас історія виробила (…) А звичайно, що перекинутися до чужої національності, можна тільки зневажаючи свою. І ми довгі віки те й робили, щоб зневажати своє, то вбиралися в чуже пір’я (…) Дак оця ось нахильність зневажати свою національність, що вироблялася в нас історично, вона ж не могла згинути тепер зовсім, не могла не покинути сліду в нашій психіці».
Грінченко зупиняється на типовому явищі в середовищі української інтелігенції — її двоїстості, породженій національним занепадом. З одного боку вона обстоює потребу рідної школи, права українського письменства, автономію України, а з другого боку і водночас — виховує своїх дітей без усвідомлення їх українцями, відгороджуючи їх від тієї ж мови і народу, дивиться на всі питання «чужиницькими очима» зденаціоналізованої юрби, «жене в обійми якоїсь загальноросійської партії, якій до тієї автономії байдужісінько…»
Цікаво простежити деякі моменти у стосунках І. Мазепи з запорожцями, яких він наставляв на бездоганне служіння цареві, бо й сам десятиліттями служив йому вірою і правдою. Тому, коли пробив час виступити проти царя, не так уже й багато знайшов спільників: своїми ж руками він плекав і змушений був історичними обставинами плекати вірних слуг престолу.
Спростовуючи один з чергових доносів, І. Мазепа в листі до царя перейшов таки межу самооборони: «Нужно, однако, с нашим народом обращаться человеколюбиво и ласково, потому что если такой свободолюбивий, но простой народ озлобить, то уже потом трудно будет суровостью приводить его к верности».
Чи думав тоді ясновельможний гетьман про те, що без цього народу йому не здійснити свої заповітні потаємні замисли, а коли вони стануть явними, то як цей народ, уярмлений «в послушании и верном подданстве», до них поставиться, самопрозріє?
А здорова ж основа самозбереження у нашого народу була завжди. Він примруженим оком, тамуючи зневагу, дивився на всіляких перекинчиків, українські кістки яких, за висловом Б. Хмельницького, «обросли польським м’ясом» (турецьким, німецьким, російським чи ще якимось). Мабуть, тому народ у своїх піснях і славив Байду, що той не відступився від рідного, навіть за корону, прийнявши смерть «на гаку». Тому, власне, будучи окрадений матеріально й духовно продовж століть, з деформованим менталітетом, у якому все ж ніякими репресіями не вдавалося до кінця витравити українство, саму сутність народу, він залишався самим собою. «Великі бурі перейшли через наш народ, — писав з цього приводу Микита Шаповал у статті «Новітнє яничарство» (1922). — І хоч багато яничарів тлумило наш дух, але ще більш прибавило борців. Історична селекція в народі відбувається на користь нації, а не яничарства».
ПІДПОРЯДКУВАННЯ І ЗРОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
Національні окремішності української церкви — спротив вищого духовенства підданню Б. Хмельницького Москві. — Спроба самовладного неканонічного поширення влади Московського патріарха на українську церкву (жалувана грамота царя у березні 1654 року). — Неприйняття українським духовенством такої опіки і благословенства. — Втручання російських військових властей у вибори ієрархів української церкви. — Узурпація прав української церкви, підступно легітимована на Переяславській раді 1659року при настав — ленні на гетьманство Ю. Хмельницького. — Втручання Москви у внутрішній устрій ще не підлеглої їй церкви. Улещування ієрархів. — Купівля за соболі та золото у Константинопольського патріарха «разрешающей грамоти» напідлеглість Української Церкви Московському патріархові. — Підпорядкування Чернігівської архієпископії та Києво-Межигірського монастиря безпосередньо патріархові. — Цезарепанізм Російської церкви — прислужниці самодержавства. Скасування Петром І патріархату. — Знищення собороправності Української Церкви і виборності духовних посад — репресії проти отців Української Церкви. Переведення в російські єпархії національносвідомих українських священиків. — Поліційний нагляд за духовенством. Узаконене порушення тайни сповіді, доносительства священиків.