В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Українська православна церква була центром національної культури, осереддям національної окремішності. З XVI століття вона вже мала переклади Святого Письма живою українською мовою — Пересопницьке євангеліє 1556 року, Новий заповіт Негалевського 1581 року, Крехівський апостол 1560-х років, чимало Учительських євангелій, які читали разом з проповідями також живою мовою. 1581 року в Україні з’явилася друкована Острозька Біблія. «Усе це, а особливо Св. Письмо живою мовою, сильно християнізувало народ, — зазначає автор дослідження «Українська церква» Іван Огієнко, — робило його боголюбним і вже тим самим сильно зміцнювало основи національної культури».
Богослужби в Українській Церкві були засновані на місцевих звичаях і відрізнялися від інших, в тім числі і від російських. У Служебниках XIV–XVIII століть зафіксовано старі українські чини богослужб, за якими, наприклад, Євангеліє читалося тільки обличчям до народу, проповідь виголошувалася після цього читання і т. ін. У Требнику митрополита Київського Петра Могили (1646 рік) вміщено 126 чинів, з яких 37 місцеві. Під час хрещення, скажімо, заведено було не обов’язково погружати, допускалося обливання. При вінчанні молоді мали неодмінно присягати, без чого шлюб вважався недійсним. Було своє трактування чину і схода душі від тіла. Церква взяла й чимало місцевих звичаїв (освячення квіток на Маковея і плодів на Спаса).
Українська Церква послугувалася власним Місяцесловом (замінений російським 1784 року). А в цьому останньому, наприклад, день Полтавської битви 27 червня, трагічний для України своїми наслідками, подано червоним і возведено в національне свято: «Праздник о победе, Богом дарованной, всеросийскому самодержцу Петру Великому над шведским королем Карлом вторим на десять под Полтавою от воплощения Господня 1709-го».
Знала наша Церква і свої свята, возведені нею до великих (на відміну від інших церков), виробила високе мистецтво проповіді живою народною мовою, що було зовсім неприйнятливе для Церкви Російської, мала навіть спеціального проповідника — казнодія. Відзначався своєю самобутністю і неповторністю церковний спів в Україні.
Здавна богослужбовою мовою України була старослов’янська, яка зазнавала відчутних впливів живої народної мови. З тих записів богослужб, які здійснені в XVI–XVIII століттях латиною, видно, що старослов’янські слова вимовлялися по-українському: ять — як і (а не є), е — як е (а не є), и — як и (а не і), г — як г (а не ґ) і т. ін.
Українське духовенство онароднювало церковну мову. 1627 року в Києві видано «Тріодь Пісну», в якій читання перекладено українською мовою. Требник Петра Могили (1646 рік) Чин ісхода душі від тіла здебільше подає українською мовою.
Наше духовенство, як зауважує Іван Огієнко, міцно пам’ятало тоді наказ Св. Письма про те, що кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу.
Говорячи про національні окремішності Української Церкви, він нагадує, що українські храми мають свою самобутню форму (іншу, зокрема, ніж російські), що у нас своя манера іконописання, навіть одяг духовенства відмінний, що видно на старовинних малюнках.
Українська церква була повноправною, самостійною, відрізнялася від усіх інших православних церков. Духовенство наше було високоосвічене, не підлягало світському судові і, що вельми важливо, було виборним. Зв’язане таким чином з волею народу, воно виступало його оборонцем. Українське духовенство непорушно берегло таємницю сповіді.
Саме оборона православної віри покликала під корогви Богдана Хмельницького широкі народні маси. І єдиновірність з ними російського царя, під захист якого пішла Україна, бачилася їм запорукою одвічних прав своєї церкви. Але вище українське духовенство, знаючи звичаї Російської Церкви, її нетерпимість до культур західних, невігластво і догматизм її служителів, знаючи внутрішні її порядки, за яких духовенство було безправне в цій країні «холопов», сприйняло поєднання Хмельницького з Москвою з осторогою.