У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

В умовах модернізації виникла потреба в науковому обґрунтуванні спільної історичної традиції. В українському випадку виконання цього завдання випало на долю М. Грушевського. Його наукова й культурно-освітня діяльність утверджувала спільність історичного походження, культури та національних інтересів усього українства. А багатотомна «Історія України-Руси», науково-популярні однотомники з історії України, які до 1917 р. неодноразово перевидавалися українською та російською мовами, сприяли зростанню масової української національної свідомості. Р. Шпорлюк розкриває внутрішню сутність націотворчої праці великого історика так: «Грушевський побудував таку концепцію української історії, на підставі якої стало можливо будувати спільну українську політичну стратегію і передбачати майбутнє цілої нації, усіх її частин.... Грушевський надав історичні аргументи на користь єдності української нації, і в його працях особливо наголошувалося на засадничій важливості зв’язків між Києвом та Львовом у критичні періоди історії»[177].

В етнічному сенсі українці Наддніпрянщини та Галичини були одним народом. Але через різні політичних умов на кінець XIX ст. у них сформувалася відмінна національна свідомість. Навіть більше — існувала потенційна можливість виникнення двох «українських» націй. Найліпшим виходом з цієї ситуації, який би зміг нейтралізувати таку загрозу, була б зміна політичної ситуації. Ідеться не тільки про відновлення власної національної державності, — справі могла б зарадити ліквідація існуючих державних систем або просто новий територіальний переділ. Але поки до цього не дійшло, рятувати внутрішньоукраїнську єдність заходилася інтелігенція. І як довела практика, потужним знаряддям порятунку могла стати об’єднавча концепція національної історії. Саме актуалізація спільної історичної пам’яті давала змогу здійснювати ефективну народнокультурну мобілізацію і створювати нову етнополітичну реальність.

Останнє десятиліття XIX ст. та перші довоєнні роки XX ст. були переломними у конституюванні української історичної науки як національної. Таке твердження зараз стало майже аксіоматичним завдяки ґрунтовним розвідкам І. Колесник. Дослідниця зазначає, що вирішальний період у процесі створення національної української історіографії збігається з національно-політичним етапом «національного відродження» України, стрижень якого становлять процеси націотворчості та формування активної національної свідомості[178]. На підтвердження самодостатності української соціогуманітарної сфери, окрім наукового оснащення, інші дослідники, зокрема К. Колесников звертаються до проблеми її суспільного визнання. Наголошують на тому, що українська історіографія існувала для багатьох професійних фахівців як проблемно-тематична цілість — розробка сюжетів з історії українських земель, а для діячів українського культурного відродження як цілість, об’єднана емоційно-етичними вартостями. Подібна комбінація, з одного боку, сприяла подальшому розвитку національної історичної науки, посилювала її соціальну функцію, а з іншого — приховувала в собі небезпеку підпорядкування потреб науки ідейно-політичним міркуванням.

Звісно, варто враховувати, що процес конституювання української національної історіографії був надзвичайно складним і далеко не однозначно сприймався суспільною свідомістю. Цьому значною мірою заважали суспільні стереотипи, які сформувалися на базі імперської традиції. Їхня живучість пояснюється цілим комплексом чинників, серед яких виділяють складну структуру, яка утворює багатоваріантні «паралельні версії» для різних соціальних та національних груп, значну масштабність дії та впливу (як просторово, так і хронологічно), здатність до трансформацій, наявність певного типу суспільного розвитку, масову підтримку урядових кіл, офіційної науки, інтелектуальної та соціальної еліти тощо. Тобто набуття національного, виразно українського обличчя вітчизняною історичною наукою відбувалося у важкому протиборстві з офіційною «єдинонеподільною» схемою історичного розвитку як у науковій сфері, так і з її втіленням у масовій свідомості, зокрема й серед українців Наддніпрянщини.