У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Г. Грабович запропонував подивитися на вказану проблему під іншим кутом зору, а саме знайти в голосі поета відкриття суб’єкта, своєї індивідуальності: «Власне тим... уможливлюється новонароджена національна свідомість: не регіоналізмом, тим обласництвом, що його вбачали в українському дусі всі тогочасні російські критики і майже всі українські, а новою універсалістською концепцією людини — не влади! — якою можна було озброїтися проти гегемони російського універсалізму — чи то „прогресивного“, чи „консервативного“ штибу»[161]. Така настанова буття відкривала ширший контекст для усвідомлення сутності українства, виводячи його за межі російського імперського мислення у європейській, або ж принаймні слов’янський світ.

Постшевченківський період розвитку української літератури був позначений змінами домінуючих моделей українського самоусвідомлення. Особливий вплив на це справив П. Куліш, який протягом 50—60-х рр. XIX ст. намагався відігравати роль організатора літературного життя. Теорія «етнографічної достовірності» П. Куліша, сенс якої полягав у обстоюванні своєрідності та месіанського призначення українського слова, послідовно працювала на ствердження національної самобутності української літератури. На сторінках «Основи» Куліш пропагував думки про окремішність української літератури, а для розрізнення від російської літератури навіть придумав на означення останньої спеціальний термін «сусідська, або заесманська, словесність» (р. Есмань розташована на східній межі Чернігівської губернії).

Для покоління 1840—1860-х рр. Т. Шевченко, П. Куліш та М. Костомаров становили своєрідну наддніпрянську «трійцю», яка заклала основи нової української національно-історичної свідомості й нової літератури. І. Франко підкреслював, що вони «розпочали нову добу українського літературного і загалом духового розвою»[162].

Свідченням зрілості української літературу, набуттям нею необхідної повноти було збільшення жанрового розмаїття. Окрім традиційно репрезентованої поезії, українське красне письменство формує розвинений прозовий пласт — від широких епічних полотен повістево-романних жанрів до творів малих жанрів: оповідань, нарисів, новел, замальовок, фейлетонів тощо. Принципово важливого значення набула в другій половині XIX ст. українська драматургія. Творчість таких корифеїв, як М. Кропивницький, М. Старицький, Б. Грінченко, І. Карпенко-Карий, у суспільній свідомості послідовно пов’язується з українською театральною традицією. Адже в умовах цензурних заборон театральна сцена лишалася майже єдиним легальним місцем для поширення українського слова.

Попри цензурні обмеження все ж збільшується потенціал українського письменства. На Наддніпрянщині важливим центром громадсько-культурного життя з 70-х рр. XIX ст. знову стає Київ, де гуртувалися найвизначніші представники «літературного цеху» — І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, О. Кониський та інші.

Особливе значення для становлення української літератури як національної мала перекладацька справа, в якій особливі заслуги належать П. Кулішу, С. Руданському, М. Старицькому, Б. Грінченку, П. Грабовському. Тим самим український читач Наддніпрянщини діставав змогу ознайомлюватися з найкращими здобутками світової культури не через російського посередника, а в українських перекладах. Незважаючи на заборони, був здійснений переклад українською мовою і Святого Письма. З іншого боку, зростала кількість творів українського письменства, перекладених іноземними мовами.

Досить багатообіцяючим для розвитку української думки, у тому числі й для публіцистики та художньої літератури, було видання «Основи» (1861—1862 рр.). Як слушно зауважив Б. Грінченко: «Вона дуже пособила виробитись нашому національному самопізнанню і направляла його на добрий шлях»[163]. Припинення видання цього журналу негативно позначилося на настроях та орієнтації українського середовища. Подальші цензурні перепони не дозволяли належним чином розвинутися на Наддніпрянщині літературно-художній періодиці. З великими труднощами до 1905 р. громадськості вдалося випустити лише поодинокі неперіодичні альманахи: «Луна» (1881 р.), «Рада» (1883,1884 рр.), «Нива» (1885 р.), «Степ» (1886 р.), «Складка» (1887—1897 рр.), які репрезентували літературний доробок наддніпрянських письменників. Твори давнього та сучасного письменства друкувалися на сторінках літературно-наукового журналу «Киевская старина» (1882-1906 рр.). За двадцять п’ять років існування цього видання у ньому було надруковано понад 200 художніх творів. Проте більшість літературного доробку Наддніпрянської України побачило світло за її межами, у галицьких періодичних виданнях, які в цей час набули загальноукраїнського характеру. Це передовсім «народовські» видання — журнали «Правда» (1867—1898 рр.), «Зоря» (1880— 1897 рр.), «Світ» (1881—1882 рр.), «Народ» (1890—1895 рр.), «Житє і слово» (1894—1897 рр.) газета «Діло» (з 1880 р.). З 1898 р. провідним виданням, у тому числі й літературного характеру, стає «Літературно-науковий вістник», з 1907 р. перенесений до Києва.