У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Принцип «національності» мислився Нечуєм-Левицьким у двох виявах: зовнішньому — народній мові та внутрішньому — національному психологічному характері народу. Тому він переконував сучасників у тому, що «реальна українська література повинна бути на народній українській мові» та «національною своїм вмістом: вона має виявляти психічний український дух та характер»[165]. Крім того, звернута увага на те, що «окрім психічного характеру українська література виявляє й соціяльний дух нації, котрий дуже відрізняє його од інших європейських та слов’янських націй». Принцип «народності», крім використання народної мови, полягав у дотриманні «епічних та ліричних форм народної поезії».

Знаковими явищами, які засвідчували зрілість українського письменства, була поява перших узагальнювальних праць з історії літератури. Серед найбільш помітних варто назвати «Очерки истории украинской литературы XIX ст.» Миколи Петрова (1884 р.) та відгук на цю працю Миколи Дашкевича. Позиції названих дослідників мали певну відмінність. Якщо Петров розглядав розвиток української літератури в найтіснішій залежності від російської літератури, то Дашкевич вважав однією з найістотніших основ української літератури устремління народності до самовияву і знаходив в українському красному письменстві відповідність сучасним загальноєвропейським літературним течіям.

У 1887—1893 рр. вийшло шість випусків 4-томної «Історії літератури руської» Омеляна Огоновського. В основу праці була покладена концепція самобутності, послідовної окремішності української літератури від російської та польської від найдавнішої руської доби. Російська наукова громадськість, як це й можна було передбачити, вдалася до категоричного заперечення концепції Огоновського. Навіть знаний російський учений О. Пипін — ліберал, який досить прихильно ставився до українофільства, — спростовував можливість подібної генези малоруської літератури, допускаючи її початки лише в литовсько-руській добі («Особая история русской литературы» у «Вестнике Европы» за вересень 1890 р.). Відповідь О. Огоновський «Моєму критику» не забарилася і вийшла того ж року.

Але найбільшого громадського розголосу набув трактат І. Нечуй-Левицького «Українство на літературних позвах з Московщиною», який під псевдонімом І. Баштовий був надрукований у березні-квітні 1891 р. у 24 числах львівської газети «Діло». Того ж року вийшло окреме книжкове видання в друкарні НТШ у Львові.

Автор, спираючись на ґрунтовний аналіз історичного минулого українського народу, особливостей його етнічної культури, усної народної творчості, доводив правильність думок Огоновського щодо самобутності й тривалої історичної вкоріненості української літератури. Особливістю праці Нечуй-Левицького було залучення до аналізу широкого європейського контексту. Він розглядав процес національного відродження, який охоплював явища суспільного та літературного життя, не тільки в різних частинах України (наддніпрянській та наддністрянській) і не лише в межах Російської чи Австро-Угорської імперії, айв інших європейських державах. Висновки, яких дійшов автор, були невтішними. Виявилося, що саме в Російській імперії був найбільший асиміляційний тиск, найбрутальніша політика зросійщення. До того ж саме в Україні, поряд із Польщею та Бессарабією, були найгірші умови для розвитку народної мови та національної літератури. Автор із сумом був змушений констатувати, що «після 1876 р. українська література неначе засуджена на смерть». Проте він знаходить серйозні підстави для оптимізму і доводить, що українська література має перспективи для подальшого розвитку. Тут він виходив із твердження Огоновського про те, що свою літературу має той народ, у якого є власна історія, мова та світогляд. Навіть втрата політичної самостійності, відсутність своєї держави не здатна цьому завадити. Нечуй-Левицький висловив тверде переконання: «Ми, українці, маємо багатий національний ґрунт, багату народну оригінальну поезію, і на сьому расовому (етнічному — Авт.) ґрунті розвивалась і буде далі розвиватись українська література, навіть без усякої помочі російської державності»[166]. Більше того, він висловив припущення, що державність може бути й шкідлива для розвитку літератури. Зокрема, абсолютизм в Російській імперії завдав шкоди багатьом талантам, а великоросійська література не може похвалитися могутністю і глибокими ідеями.

Ставлення українців до російської літератури також було предметом своєрідної дискусії, яка розгорнулася на сторінках львівського журналу «Зоря» у 1888—1889 рр. між М. Драгомановим (тут під псевдонімом Чудак) та Б. Грінченком (Вартовим).