У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Саморефлексія Української літератури як національної (від Тараса Шевченка до «Української хати») (В. Масненко)

Література як складова інтелектуального життя у новітній час неминуче набуває певних національних форм, стає органічною частиною модерного націотворення. Національне усвідомлення української спільноти теж не було винятком і супроводжувалося доволі суттєвими змінами у літературному процесі, які можна кваліфікувати як процес його націоналізації. На жаль, ці явища до останнього часу не набули належного осмислення як у межах інтелектуальної історії, так і в самому літературознавстві. Окремі аспекти проблеми знайшли часткове висвітлення в оглядових навчальних курсах з історії українське?! літератури XIX та XX ст.[152] Реалізація націотворчого потенціалу української літератури цікавила літературознавців модерністського та постмодерністського спрямування: Г. Грабовича, С. Павличко, Т. Гундарову. Однак на це так і не звернули належну увагу історики. Тому й досі лишається актуальним побажання, висловлене свого часу І. Лисяком-Рудницьким («Це могло б стати темою цікавого дослідження з літературної соціології»[153]).

Новітній літературний процес, започаткований «Енеїдою» І. Котляревського, відкривав шлях до формування власне української національної літератури. Ознаками якої були не тільки використання народної мови, а й становлення цілком самобутньої системи естетичних цінностей, художніх образів, символів, канонів, змістів, які б вирізняли українське красне письменство з-поміж інших європейських літератур. Важливою умовою було також обґрунтування цілісної літературно-культурної традиції українського письменства. Цілком зрозуміло, що цей процес, як і виокремлення української національної історіографії, відбувався доволі складно й суперечливо. Адже вийти за межі малоросійського, регіонального письменства і піднятися до декларування своєї українськості спромоглися далеко не всі представники «літературного цеху». У часовому вимірі «націоналізація» літературного життя України охопила все XIX ст. Зрештою, цілковиту слушність мав І. Лисяк-Рудницький, коли стверджував: «Українська література виросла понад рівень „літератури для домашнього вжитку“ і почала проявлятися як повна національна література лише на зламі XX ст.»[154].

Розглядаючи трансформацію літературної традиції, вироблення у ній сучасних форм та змісту, у тому числі й національних, необхідно враховувати не тільки суто літературні чи естетичні чинники, а й загальну суспільно-політичну ситуацію, у якій відбувався цей процес. В умовах відсутності політичних свобод, зокрема свободи розвитку суспільної думки, інтелектуальних та художніх пошуків відбувається політизація культури та духовного життя. Зрозуміло, що таке явище охоплює й літературну творчість. Особливо актуальним це виявилося для підневільних спільнот, які не мали можливості спиратися на державне протегування. Це загальносоціологічне спостереження в українському випадку, на думку Лисяка-Рудницького, знаходило свій вираз в тому, що «українські інтелектуалісти почували обов’язок відстоювати права своєї країни на відрубне національне існування»[155]. Звідси походив і особливий погляд на літературу, як знаряддя для реалізації національного проекту.

Розглядаючи націотворчу роль української літератури, необхідно враховувати, що тривалий час її сприймали лише як регіональне «містечкове» письменство, таку собі суміш архаїки й провінційності, придатної лише для малоосвіченого простолюду. Так, навіть знаний український інтелектуал М. Максимович у листі до Д. Зубрицького від 22 квітня 1840 р. переконував: «Все, що у нас пишеться по-малоросійськи, є певним чином уже штучне, таке, що має інтерес лише обласний, як у німців написане на аллеманському наріччі. У нас не може бути письменства на південноруській мові, а тільки можуть бути і є на ній окремі твори — Котляревського, Квітки (Основ’яненка), Гребінки та інші»[156]. Отже, було необхідно зламати такі стереотипи, піднести українську літературу не тільки на національний, а й на загальноєвропейський рівень.