У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Чималий вплив на громадську думку справила аргументована і чітка позиція М. Грушевського з цієї проблеми. Відомий історик переконливо доводив, що відсутність у межах імперії офіційної підтримки українознавчим дослідженням завдає непоправної шкоди не тільки розвиткові українського народу, його культурно-національній ідентичності, але й самій науці. На переконання Грушевського, українські історичні дослідження без такого регулятора, як університетська наука, мусять розвивалися силами любителів. У результаті цього не вироблялися методологічні прийоми, не були підведені міцні основи під джерелознавство, не був належними чином розвинутий науковий критицизм. Втрат зазнавала й суто наукова сфера, без національного огляду, оскільки, не маючи знань з історії України, неможливо було досліджувати історію всієї Східної Європи, як і всю «історичну еволюцію». Тому створення кафедр українознавчих дисциплін було в інтересах не тільки українців, а й університетської науки взагалі. Грушевський у цей час пропонував заснувати кафедри: історії українського народу, допоміжних історичних дисциплін, археології, етнології та антропології українського населення, українського права. Важливо, що ці вимоги підтримувалися широкими колами громадськості з різних кінців України та з-за кордону, що, на думку Д. Дорошенка, було свідченням зростання української національної свідомості. У громадській думці також панувало переконання про можливість забезпечення україномовного викладання у вищій школі відповідними науковими кадрами як з Росії, так і з Галичини.

На революційній хвилі в умовах відносної свободи друку та спілок, яка з’явилася після запровадження «Тимчасових правил щодо друку», було створено Українське наукове товариство у Києві. Ця громадська наукова інституція, що мала яскраво виражений український характер, офіційно була зареєстрована у грудні 1906 р., а розпочала свою діяльність з 1907 р. М. Грушевський визначав її завдання у чіткій національній спрямованості. На його переконання, УНТ «зазначило, що вже прийшов час передягти наукову роботу, розвинену на київському ґрунті протягом XIX століття, в національну українську одежу. Перетворити „українофільські“ й „місцеві“ ухили наукового досліду в українські, ув’язати їх в повній мірі з національним життям країни, з проблемами його культурного розгорнення, і на місце ріжних прикровенних форм російсько-малоросійських „местных изучений“ утворити чисто українську наукову установу, що в контакті з львівським товариством ім. Шевченка мала б приготовити ґрунт, наукові кадри й організаційні форми широкого наукового українського руху»[192].

Така настанова метра української історичної науки була послідовно дотримана у діяльності товариства. Починаючи від того факту, що, згідно зі статутом УНТ, робочою мовою його видань, спілкування визначалася українська. Практично це була перша україномовна наукова інституція на Наддніпрянщині.

Однак український характер визначався не лише впровадженням української мови у наукову практику, хоча з погляду націотворчого процесу це вже було чимале досягнення. Важило й те, що в межах нової установи панівна роль була відведена українознавчим дослідженням, передусім історичним. Організаційно вони зосереджувалися в історичній секції, яка була достатньо представницькою. Очолював її сам М. Грушевський, голова УНТ. До складу входили: В. Щербина, А. Яковлів, В. Антонович, М. Біляшівський, І. Джиджора, Я. Шульгін, В. Науменко, О. Грушевський, О. Левицький, В. Данилевич та ін. Діяло декілька комісій: статистико-економічна, на чолі з О. Русовим, етнографічна, очолювана О. Шрамченком.

Суттєвим для національної справи було й те, що в УНТ, окрім київських науковців, входили представники інших наукових центрів Наддніпрянської України (Харкова, Одеси), Галичини, Буковини, а також учені, які працювали за межами українських земель (у Санкт-Петербурзі, Парижі тощо). Цьому значно прислужився організаційний талант М. Грушевського. УНТ підтримувало тісні зв’язки з Історичним товариством Нестора-літописця, історико-філологічними товариствами при Харківському та Новоросійському університетах, Науковим товариством ім. Шевченка у Львові, Українським історичними товариством у Чернівцях. Така співпраця давала змогу долати державні та адміністративні межі й створювати реальні культурно-інтелектуальні обриси нової України.

Серйозна увага була звернена на видання УНТ, як науково-популярні, так і суто наукові. Початково чимало зусиль було докладено до справи видання журналу «Україна» (що був спадкоємцем «Киевской старины»). Донині в сучасній українській історіографії ведуться дискусії щодо того, чи була «Україна» видання 1907 р. офіційним органом УНТ. Більшість авторів (О. Коновець, В. Верстюк, Т. Осташко), можливо, не вдаючись у перебіг тодішнього внутрішньо-українського інтелектуального протиборства, відповідають на це питання позитивно. П. Усенко зауважує, що, попри зусилля тодішнього редактора «України» В. Науменка, журнал так і не став органом УНТ. Основною перепоною на шляху такої трансформації, на думку дослідника, була позиція М. Грушевського. Це протистояння у середовищі українських діячів негативно позначилося на долі журналу. Після річного експерименту 1907 р. думки членів товариства розійшлися. Частина вважала, що потрібно продовжувати традицію науково-популярного журналу. Більшість зайняла іншу позицію — видавати журнал суто наукового характеру. Після довгих дебатів було вирішено видавати новий науковий орган «Записки Українського наукового товариства у Києві». До 1914 р. побачило світ 13 томів «Записок». Це призвело до припинення виходу «України». Лише 1914 р. УНТ повернулося до видання «України» — знову вийшов річний комплект. У зв’язку з воєнними цензурними обставинами у 1915—1916 рр. у Москві побачило світ 2 випуски під назвою «Український науковий збірник». 1917 р. поновлено видання «України» в Києві. Окрім того, 1914 р. товариство випустило «Український етнографічний збірник».