У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Однак повноцінна полеміка між цими провідними діячами українського руху відбулася у 1892—1893 рр. Початок їй був покладений Грінченком, який у газеті «Буковина» (м. Чернівці) розпочав серію публікацій під загальною назвою «Листи з України Наддніпрянської». У відповідь Драгоманов публікує «Листи на Наддніпрянську Україну» в журналі «Народ» (Коломия, Львів) та частково в тій же «Буковині». Пізніше обидва тексти вийшли окремими виданнями.

Зокрема, Грінченко розглядав українську літературу в контексті її внеску в розвиток національної свідомості. Він картає багатьох українських письменників старшого покоління за угодовство з імперською владою та ідеологією. Особливо критично була сприйнята концепція М. Костомарова, викладена свого часу в статті «Малорусское слово», у першому номері «Вестника Европы» за 1881 р., згідно з якою українській літературі відводилась роль використання «для домашнього вжитку (домашнего обихода)». Не менш критично була проаналізована ще давніша стаття Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873—1874 рр.), де з «панруських» позицій ішлося про передову «общеруську європейську» літературу та літератури для/про простонароддя — «великоросійську» й «Малоросійську». Натомість Грінченко був переконаний, що не може існувати ніяких «підлітератур» для різних соціальних верств (російської — для вищих освічених і малоросійської — для темних соціальних низів) та літератур для «домашнього вжитку». Існують літератури, які виступають виявом інтелектуального життя цілого народу, разом із його соціальними верхами і соціальними низами. Ця аксіома стосувалася й українського випадку. Щодо генези української літератури, то Грінченко рішуче заперечував тезу про її «виділення» із «всеросійської» літератури. Він стверджував, що «українська література існувала на Русі-Вкраїні з часів князівських, бо завсігди українська нація почувала духовну потребу виявляти своє духовне життя в письменстві і завсігди виявляла»[167]. І надалі «вкраїнська література не була, не є і не буде часткою чи паростком од Московщини, а була, є і буде самостійною літературою, що в ній силкується виявляти своє розумове життя вкраїнський народ»[168]. Український народ потребує взяти все найкраще з російської та інших літератур, але не коштом своєї національної самостійності.

Натомість М. Драгоманов зауважував, що «громадська вартість» літератури базується не лише на етнографічному чи лінгвістичному ґрунті, а «на всій сумі історичних і культурних обставин, в котрих живуть народи». Оцінюючи реальну ситуацію в Україні, він був переконаний, що літературно-національний процес ще далекий від завершення. Зокрема, він неодноразово звертав увагу на те, що Шевченко «не думав непремінно виробляти осібну, самостоячу літературу й мову». У заперечені цього постулату він вбачав переоцінку опонентом літературного українського націоналізму Шевченка: «У Шевченка ще не було думки виробляти непремінно самостоячу українську літературу... Думка виробити зовсім самостоячу літературу українську пізніша від Шевченка і ще досі не опанувала всіма українолюбцями в Росії»[169]. Зрештою, він припускав, що українським діячам Наддніпрянщини не варто поспішати відмовлятися від російської («спільноруської») літератури як своєї (рідної). Інакше «українська публіка, якби зосталась без письменства російського, то була б сліпа і глуха»[170]. Перспективи літературного розвитку, на думку Драгоманова, лишалися ще не визначеним. Він бачив можливість кристалізації самостійної української літератури, але й припускав можливість, що «українці зостануться навіки з двома літературами, а не з однією».