У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Нові перспективі відкрилися з вибухом революції 1905 р., коли одна за одною впали обмеження українського культурно-національного життя у межах Російської імперії. Її українські піддані вперше отримали легальну можливість ознайомитися з науковим набутком українських істориків з-за австрійського кордону, надто зі львівського центру. Було дозволено продавати в межах Російської імперії «Історію України-Руси» М. Грушевського та інші українознавчі видання. У такому контексті українська історична думка справді виявилася на висоті нового соціального покликання. Тепер вона набувала реального загальнонаціонального виміру, а не лишалася місцевим, вузько партикулярним явищем частини галицької громадськості та вступила в нову фазу суспільного буття вповні підготовленою: зі сформованою власною концепцією національної історії, певною кількістю солідних науковців, знаних у світі, низкою блискучих монографій з окремих наукових проблем, синтетичною працею з більш як тисячолітньої історії власного народу, яка продовжувала прискореними темпами друкуватися (щойно вийшов п’ятий том українською та перший том німецькою мовами), першими популярними історичними книжками для народу. Такий рівень цілком відповідав тодішнім, ще досить обмеженим національним вимогам української спільноти — здобуття національно-культурних прав у межах загально-імперських конституційних перспектив.

У суспільстві розгортаються дискусії щодо потреби вивчення рідної історії, в ході яких робиться наголос на морально-етичних і громадянських аспектах. Проте дедалі відчутнішою стає ідея виховання національної свідомості. При цьому досить актуальним стало твердження тоді вже покійного М. Драгоманова: «Без рідної історії не може зростати соціально-політична думка країни». Досить часто проблеми поширення історичної свідомості пов’язувалися з потребою подолання своєрідної «смуги осілості», яка була встановлена у межах імперії для українського слова. На думку С. Єфремова, це призводило до того, що навіть закордонна література лишалася майже невідомою навіть багатьом свідомим українцям, не говорячи вже про широкі кола українського та російського суспільства. Тому не випадково серед вимог про зняття утисків українського слова незмінно містилися наполягання дозволити поширення наукової літератури, введення у навчальних закладах вивчення історії України.

Історичні сюжети широко використовувалися для аргументації громадсько-політичної позиції тих чи інших політичних і національних сил. Великодержавні елементи залякували небезпекою сепаратизму з боку «українофілів», апелюючи при цьому до того, що поступки з боку влади українським національним вимогам суперечать духу і літері ще Переяславських угод. У відповідь М. Грушевський переконливо доводив, що ці угоди свого часу навпаки гарантували українську автономію та самоврядування, а політика репресій і поневолення, яку проводила московська бюрократія, суперечила ідеї вільного єднання, закладеного в основу актів 1654 р. Окрім того, він виводив історичні джерела українського сепаратизму від доби гетьмана Хмельницького, вказуючи, що останній був не тільки приєднувачем України до Московії, а й першим українським сепаратистом, який намагався розірвати з нею зв’язок.

У новій революційній ситуації виявилося, що українська історична думка спроможна запропонувати досить привабливу модель суспільно-політичного переустрою імперського простору. Ідеться, власне, про політичну ідею автономії, яка обґрунтовувалася історично. Першим у цій справі знову був М. Грушевський. Його публіцистичні та науково-популярні статті цього періоду були присвячені доведенню права українців, як і інших підневільних народів, на повну можливість розвитку на власному національному ґрунті. І забезпечити це міг новий державний устрій, що включав би принцип територіально-національної автономії. Цікавою особливістю є те, що Грушевський, доводячи право українців на автономію, посилався не на історичні акти на кшталт Переяславської угоди, що зазвичай робили репрезентанти повної самостійності, скажімо М. Міхновський, а на «природні права» українського народу — суцільну етнічну територію, яку він займав, особливості його побуту, економічних відносин, культурних та громадських традицій, тобто на ті ознаки, які визначали його як окрему етнографічну та національну одиницю.