![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
Сповз на коліна Косняч і притулився чолом до руки синової.
— Скажи, — почав благати знову, — що чуєш мене, або хоч знак подай! Адже я тебе все життя розшукував! А коли зустрів — не зміг пізнати! Аби ж ти хоч Сяйвіром звався, а то — Вогнедар… Я й подумати не міг! А мав би здогадатись, бо схожий ти на родовичів наших, і на мене, грішного… Вуста лише — від Калини, а так — викапаний Борич… Я спокутую вину свою, тільки озвися, синку!
— Я чую, — раптом вимовив юнак, — я вам вірю… Я вже давно при пам’яті і чув розмови ваші з моїм доглядальником. Не побивайтесь так — цим все одно нічого не виправиш.
Косняч перехрестився.
— Диво! — заволав, — диво Бог сотворив! Сяйвику! Синку! Пробач мені! Я ж бо один у світі! Маю жону вінчану, нині у Польщі вона, та не родить дітей моя бояриня, а другу взяти не можу, бо не по закону це! Багатий я…Те, що в будинку взято — крапля в морі! Є ще зарите…І золото, і срібло! І хутра приховані! Житимеш — ні про що не дбатимеш! Жону тобі знайду — в багацький дім піде усяка! Тобі ж навіть хреститись не потрібно! Покаятись тільки за гріхи мимовільні, бо не твоя вина в них, а вихователя твого! Очі тільки, ех…Винен я, винен…Але ж і так звикають люди…Будь-яка забаганка твоя виконана буде! Ну, скажи що небудь!
Вогнедар усміхнувся, але так, що здригнувся воєвода, наче від холодного вітру.
— Чудна ви людина, — сказав, — чую по голосу страждання ваше, та не розумієте ви, що марне воно. За муки свої не потребую відплати, бо нічого іншого й не очікував від такого ворога. Тому, хто рід свій видав на погибель, таким і належить бути. Ви хочете відкупити вину свою, та чи поверне мені золото ваше схід сонця над водами Дніпровими? Або вагу меча в руці? У вас, людей хрещених, дивне розуміння милосердя — спершу прагнете ви зламати сильного, а тоді піклуватись ним в його слабкості. Та мене не зломлено! Зі мною Боги мої, і випробувано мене, як меч в горнилі! Я зрозумів, чому не відчинилась переді мною небесна брама — доки жива пам’ять моя, доти я потрібен тут.
— Сину, — мовив Косняч розгублено, — дивні речі ти говориш, але сподіваюсь я, що душа твоя пом’якшає… Добре, що хоч не ненавидиш мене…
— Ненавидять рівних собі, — холодно мовив юнак, — ви ж мені огидні… Краще б мені померти сином Межиборовим, аніж жити вашим сином, та не можна вибирати батьків і рід.
Прикусив Косняч губу, але сказав лагідно:
— Одужуй, синку… Я ще приходитиму… Бог милостив, звикнемо… І я… І ти…
Вогнедар дочекався, доки затихнуть у передсінку важкі кроки, тоді зціпив зуби і сів на ложі. Протримався з хвилинку й повалився набік. Знову сів…
Почулося знайоме вже дріботіння мніха-доглядача. Ларіон, побачивши таке, забідкався:
— Ой, що ж ти робиш оце! Рано тобі ще вставати!
Вогнедар мовчки спустив ноги з ложа. Рука, що шукала опори, намацала різьблену спинку стільця обабіч.
«Перун не любить слабких і слабодухих» — почув юнак наче в яві голос учителя.
«Так, Віщий Далеборе! Не любить таких Перун! Не любить він і тих, що ладні ридати вголос від жалю за втраченим світлом! Та ще, коли вороги поруч…»
Перунич вчепився в стілець і над силу звівся на ноги. Постояв мить — і повалився навзнак. Ларіон кинувся до нього.
— Божевільний! — вигукнув, — ти ж себе уб’єш! Видужати ж треба! Лягай-но, Самійле, а про вставання поки що й думати забудь.
— Моє ім’я — Вогнедар, — сказав юнак рівно, — ні на яке інше ім’я я не відповідатиму.
— Господи, — розгубився Ларіон, — та чого тебе так вабить це поганське прізвисько?
— Це моє ім’я, — терпляче повторив Перунич, — я ж не говорю, що ви зветесь прізвиськом ромейським… Я вдячний вам за все, що ви для мене зробили, але прошу звати мене як належить.
З того дня Вогнедар почав потроху вставати і наче заново вчитись ходити. Косняч приходив трохи не щодня, юнак розмовляв з ним спокійно, без докорів, та тисяцького аж дрижаки брали від цього холодного голосу. Аби кляв його син, дорікав, чи побивався над каліцтвом своїм — легше було б воєводі. А так — наче й за людину його не вважав Перунич. І мніх помітив гординю оцю несвітську, бо мовив до Косняча якось:
— Боюся я, що навіки проклятий син ваш! Сильний біс заволодів його душею…
Коли вперше вийшов на ґанок юнак, то спитав у мніха, котрий ходив за ним тінню, який місяць нині надворі. Відповів Ларіон, що руєнь, і зітхнув Вогнедар, зрозумівши, що повний оберт зробило Коло Свароже з того часу, як прибули вони з Далебором до Києва. Наче життя прожив за цей рік молодий жрець, і дивно було йому згадувати того напівюнака, напівотрока, яким він був рік тому. З цього дня сидів він на ґанку подовгу, відновлюючи пам’ять свою, повторюючи від слова до слова науку Далеборову. Це помагало Вогнедару забути про тьму довкола і про дівчину з розпущеними косами, котра обіцяла народити йому сина…