Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Ані в казці сказати, ні пером списати, який там учинився шарварок, яка там знялась буча на тій раді, аж кольорові шибки забриніли, бо ж загомоніли обурені мирославці.

Та й не тільки в покоях єпископа.

А й на Соборному майдані.

І по всьому місту.

Люди мерщій посунули на базар, де височіли шибениці, бо ж полетіла звістка про страту чужинців, як полум’я тривоги по степах — од вежі до вежі.

Коли горянин хутко ступив на панський ґанок архієрейського дому (бо там був ще й хлопський ґанок), то на широкім подвір’ї, обнесенім високим парканом з білих, від кори не обідраних і вгорі загострених березових колод, усі вже там знали, щó приключилося з його товаришами, і в юрбі залунали крики вітання й співчуття.

Біля Романюка на ґанку опинився з матінкою й Михайлик.

— Я буду з вами! — буркнув парубок і на ходу взяв сивоголового за руку.

— Ми — з вами, — мовила й матінка, не відстаючи від них і беручи гостя за другу.

Вони вже були біля високих, лепсько мережаних і прикрашених клечальними гілками воріт, які виходили на майдан, де попід вікнами архієрейської господи скупчилося стільки цікавих і стурбованих людей.

— Одведи мене, леґіню, до тих шибениць, — попросив горянин.

— Де ж вони?

— На базарнім майдані…

Виходячи з двору, порослого старими височенними вишнями, Михайлик озирнувся на архієрейський будинок і в шестикутній рамі вікна другого поверху побачив знову її, владичину племінницю, Ярину Подолянку. Панна дивилась не на подвір’я, а кудись далі, над парканом, бо ж архієрейський дім стовбичив коло церкви на високому горбі.

Будинок цей звів колись (років за півтораста до початку нашої повісті) Ярема Ярило, давно забутий, а славний у ті давні часи майстер на всячину, що був і будівничим, і корабельником, і меблярем, і зброярем, і гончарем, і художником.

Він створив колись чимало мудрих та хитрих штук, той Ярема Ярило, а коли б не загинуло все те в пожарах воєн та лихоліть, коли б не плюндрували нашої вітчизни лихі сусіди, ми славили б умільця й нині, як славлять інші народи своїх давніх майстрів, славили б його й за церкви та будинки муровані, за мозаїки в храмах і палацах, за парки плановані, за кахлі мальовані, за скульптури й картини, за все те, що бачили тоді по наших містах і селах іноземні мандрівники, за діло рук митців та будівничих України, які були зугарні та кебетні на все добре й хупаве, що прикрашає людині життя.

Ми з вами, читачу, й не знаємо, а це ж він, той Ярема, побудував у Мирославі дерев’яну дев’ятиглаву церкву, що її красою милувались не тільки мирославці, а й чужодальні мандрівники, які вже бачили на світі силу всяких див.