Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Ми з вами, читачу, й не знаємо, а чи не він же, Ярило отой, чи не він будував давно колись у місті Луцьку чи в подільському Кам’янці відомі фортеці, а чи ренесансні будинки ві Львові, що й досі там радують зір…
Ми з вами, читачу, не знаємо, а це ж, либонь, він колись намалював уперше й поличчя нашого Козака Мамая і, як усякий щирий художник, допустився перебільшень, узагальнень та підкреслень, в тім образі скупчивши риси національного характеру, втілення духу українського народу.
Змурував Ярило і той панський дім, що в ньому жив тепер мирославський владика, і, хоч простояв той дім уже немало років, здавалося, що створено його ось-ось, як те й буває з витворами щирого мистецтва, що їх глядач, слухач або читач сприймає повсякчас за новину, хоч би й скільки там год, не старіючи, прожили вони перед тим, — і не тільки тому не старіючи, що муровано цей будинок з доброго волинського граніту на нелюсованому вапні, замішанім з яйцями, — ні, не тільки тому.
Він був химерний трохи, як на сучасний наш погляд, читачу: з незграбною баштою, з колонами, з шестикутними вікнами, як тоді будували на Вкраїні, з опуклим зображенням над кожним вікном: там і гармати димували, на тій камінній горорізьбі, і коні мчали, і клейноди козацькі опукло випинались, і візерунки з чудернацькими квітами, і все те різьбилось та мурувалося руками своїх же власних, мирославських майстрів, що науку проходили не тільки в Києві та Варшаві, а й по далеких краях.
Він цим будинком славив ромашку, Ярема той Ярило, як і в золотих чи теракотових тарелях, що виходили з-під руки його, у вазах та глечиках, як і в наддніпрянських краєвидах, що їх він залюбки малював, — скрізь у нього можна було вздріти ромен, його улюблений мотив. Був цей мотив і тут, у владичому домі: і в карнизах над вікнами, і в капітелях колон, і в різьбленні лоджій, і в піднебінні того великого покою, де відбувалась нині мирославська рада, та й на чільній стіні цього будинку, що прикрашала Соборний майдан, яснів чималий мурований круг, що зображував цю квітку.
Мандрівники, чужоземні купці й дипломати не раз мали нагоду описати цей цікавий дім, і ратушу, і церкву мирославську, і вулиці міста, порівнюючи все це з тим, що вони бачили в себе, в Данії, в Голландії чи в Італії: «Будинки, мовляв, у козацьких містах виступають, як і в нас, на вулицю, а не ховаються в дворах, як у Москві», та й самі московити часом відзначали, що «хохлы затейливы к хорошему строению» і чимало в них є будівель «узорочных, предивных зело», таких же своєрідних, як і тодішні споруди чи будівлі італійського Ренесансу.
Кохайлик, окинувши оком архієрейський будинок, знову глипнув на те шестикутне вікно, в якім, на другому поверсі, він щойно бачив Ярину, але панни вже там не було, і він мусив за сивим гуцулом поспішити далі, на базарний майдан, де от-от могли стратити кільканадцять добрих людей, мусив поспішити, бо канонік узяв його за драний рукав сорочки, і вони продирались крізь юрбу плече до плеча.
І цей драний рукав, і змарніле обличчя Михайлика, і напружений погляд, властивий голодній людині, все це зраджувало нужду.
— Погано вам тут? — спитав на ходу Романюк.
— Чого ж погано! — поспішила з відповіддю, намагаючись од них не відстати, матінка. — Як людям живеться, так і нам, як людям, так і нам! — бо ж не хотілося, щоб цей хороший чоловік їх пожалів.
Вони тим часом швидко вийшли за ворота, старий гуцул, Михайлик та його неня, і юрба на майдані, що знала вже всі справи нинішньої ради, кинулась до вченого гуцула, вітаючи його ясóю голосів, завирувала круг нього і хутко посунула з ним на той край міста, де був базарний майдан.
Пан Хівря з Пампушкою з вікна бачили, як порожніє площа перед собором.
А коли нікого вже й не стало перед вікнами, пан обозний уздрів там якусь чорненьку неквапливу постать, що, ледве човгаючи величезними чобітьми, посувалась слідом за всіма: то ченчик, отець Зосима, поспішав припинити страту.
— Його за смертю посилати б, — тоненько просурмив пан Хівря, — а не за життям! Хо-хо! Він тебе, видно, поважає, цей Зосима? Га? Старається для тебе ж, бач!
— А хто ж мене не поважає! — хизуючись, відповів пан Купа і тільки тут схаменувся, що вони ж не самі, що й владика, охопивши голову руками, ще сидить біля столу.
Пампушка смикнув за шабельтас пана Хіврю, щоб той був обачніший, але жінкуватий сотник захихотів:
— Ти тільки поглянь… поглянь на вітця Зосиму! Ледве клигає… Га?
Владика, викрикнувши прокляття, схопив клобук і патерицю, навіть не взявши на гаплики своєї ряси, що з-під неї визирала, як у звичайнісінького мирянина, вишивана сорочка, вибіг з дому й по красній вулиці міста помчав за всіма.