Щоденник моєї секретарки

— Щось такого. Пам’ятаєш, була історія, коли у одного фраєра викопали незадеклароване майно і зняли з виборів?

— Так ти ж без виборів підеш.

— Все одно. Депутат не може бути багатим. Інакше всі газети напишуть, що він краде.

Сапула закинула ногу у новій туфлі на другу ногу — теж у новій — так, що спідниця натягнулася.

— Класно виглядаєш, — сказав я.

— Отепер вірю. Правда ж, мені личить? — вона підскочила і стала крутитися навколо себе, демонструючи нове взуття.

— Правда. Це тобі треба йти в депутати, а не мені.

— Мені не можна. Я істота аполітична. І потім сквау вождем бути не може, це ж усім відомо.

— Зате може бути помічником вождя.

— Це із задоволенням.

— Так от, слухай. Мені треба зробити інвентаризацію усього майна і залишити тільки мінімум — ну там, знаєш, двокімнатна квартира та автомашина «Запорожець». Щоб як у всіх.

— А решту куди? На церкву?

— Обійдуться. На родичів. У мене є син. Є дружина.

Сапулине обличчя напружилося.

— Є дружина. Це точно.

Я глянув з докором:

— Ну що ти, справді? Ти ж знала, з ким зв’язалася. Ой знав, нащо брав міщаночку з міста!

— Ой знав, нащо брав — я не вмію жати, — продовжила в тон Сапула. — Напни мені холодочок — я буду лежати! То що там у нас із дружиною?

— Ка–ать!

— Я вже скоро сорок років Кать. Що з того?

— Ну, припини.

— Я вже припинила. У тебе є дружина. Що далі ти хотів сказати?

— Я тебе люблю.

— І не тільки мене.

— Катю, давай без банальностей. Ми ж дорослі люди, — я обійшов стілець і обійняв її за плечі. — Ти ж знаєш мою ситуацію.

Вона гірко посміхнулася:

— Ти знаєш мою ситуацію, я знаю твою ситуацію. Це глухий кут, і давай не будемо розводити безсенсовних розмов.

У голосі звучала образа, і тільки це не дозволило мені одразу погодитися з такою, загалом звичною постановкою питання. Я почав гладити її плечі і притулився щокою до потилиці. М’язи під моїми руками напружилися, стримуючи подальший розвиток подій, спина виструнчилася. Я засміявся й жартома дмухнув у вухо.

— Ти просто, як фортеця Очаків. Неприступна та незворушна.

Вона пересмикнула плечима. Я проігнорував цей недвозначний жест.

— Князь Потьомкін стояв під Очаковом півтора роки. А козаки свого часу брали його сто разів. Так от, я — не князь. Тому попереджаю: у мене немає зайвих півтора роки. І зараз буде штурм.

— Я на роботі, — суворим голосом відповіла Сапула.

— Але роботу від дозвілля ти сам не маєш відрізнять, казав поет.

— То я для тебе — дозвілля? — вона нарешті обернула до мене холодне обличчя.

— Ти для мене — жінка, яку я кохаю.

— А чому тоді… Ну добре, проїхали. Давай до справи. Отже, що я маю зробити для тебе і дружини?

З тону та напружених плечей було зрозуміло — капітуляції не буде.

— Треба розібратися з моїм майном. Акції, нерухомість, рахунки у банках, кредитки — все, що є в Україні. Скласти реєстр і переписати все… — я зробив паузу. — Ну взагалі на родичів.

Сапула гмикнула.

— Як переписати? Дарчу? Продаж?

Я замислився і відпустив її плечі. Бо не вмію одночасно залицятися та робити серйозні справи.