Лист до короля

Він зняв з вогню казана з окропом і вийшов.

У кошарі стояла балія, наполовину наповнена водою. Таккі вилив туди воду з казана.

— Отак, — підсумував він, — тепер вода тепла. Роздягайтесь і стрибайте туди. Нема нічого кращого за гарячу купіль.

Хлопці й не опиралися. Таккі залишив їх, причинивши за собою двері, а згодом зазирнула Елія й принесла рушники.

— Давайте мені ваш одяг, я поперу його й розвішаю. А ви поки що одягнете ось оце.

Після купелі Паккі змастив та перев’язав рану Тіурі.

— Тепер уже точно загоїться, — пообіцяв він. — Це добре, бо бальзаму вже майже нема.

Невдовзі вони повернулися до кімнати, з мокрим волоссям та розпашілими щоками: один — у довгій блакитній сорочці Таккі, другий — у його залатаних червоних штанях.

Елія помішувала щось у горщику над вогнем. Таккі сидів край столу й підкликав хлопців.

— Сідайте їсти, — запросила Елія, — лишіть тільки місце для юшки.

— Тітонько Еліє, — захоплено вигукнув Паккі, — це ж спра-а-авжня квасолева юшка! Та ми не почнемо, доки ви не сядете з нами до столу.

— Юшка звичайнісінька, — відказала Елія. — Я не знала, що ви прийдете. Та чи вистачить?

— Гадаю, тут більш ніж достатньо, — зауважив Таккі, — вони й цього не подужають.

Паккі й Тіурі погодилися з Таккі, потому заходилися біля юшки. Пес сидів під столом і з’їдав усе, що йому щедро кидали. Таккі поцікавився, як вони добиралися до його оселі, розпитував Паккі про спільних знайомих по той бік гір. Паккі, своєю чергою, запитував про їхні справи й новини з Філамена. Тіурі був єдиним, хто більше слухав, аніж говорив.

— Я ні про що не питаю тебе, Мартине, — звернувся до нього Таккі. — Але це не тому, що мені байдуже. Я зрозумів, що твоя присутність тут — це таємниця, і гадаю, що мої розпитування будуть тобі неприємні.

— Дякую, — усміхнувся Тіурі.

— Так, це таємниця, — підтвердив Паккі. — Менаурес знає її й доручив бути його провідником. Можливо, коли-небудь ми зможемо розповісти вам про все.

— Добре, що я не такий допитливий, — сказав Таккі. — А Елія зараз згорить із цікавості!

— Неправда, — заперечила Елія. — Я не цікавлюся тим, що мене не стосується.

— Невже?! Значить, у світі дуже-дуже багато речей, які тебе стосуються, — жартував Таккі. — Я й не знав, що ти вважаєш себе настільки важливою персоною.

Усі засміялися. Елія також.

Тіурі подумав, що, подолавши гори, вони, напевне, вже опинилися в королівстві Унавена, і спитав Таккі, чи справді це так.

— Так, хоча подейкують, що Великі гори нікому не належать. Але я вважаю Унавена своїм королем.

— Чи доводилося тобі бувати в Данґрії? — поцікавився Паккі.

— І не раз, до того як оженився. Гарне місто, але я б не хотів там жити.

— Чому?

— Затісно. Для мене краще хижа високо в горах, на свіжому повітрі. Та все ж таки Данґрія — красиве місто, хоча з Унавенстадтом її не можна порівнювати. Ви прямуєте туди?

— У Данґрію? Так, — кивнув Тіурі. — Це далеко звідсіля?