Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
Юнаки промерзли до кісток, доки йшли через льодовик, і втратили понад годину. Паккі знов подивився на небо.
— Ото халепа! Здається, насувається заметіль. Треба поквапитися.
— До якого місця ти збирався дійти сьогодні? — спитав Тіурі, коли вони зупинилися, щоб знову обв’язатися мотузкою.
— Я хотів проминути Сім Скель, це найважча частина шляху. Сподіваюся лише на те, що стемніє не надто рано.
Але цим сподіванням не судилося справдитись. Жахливо швидко спустилася пітьма і почав падати перший сніг. Вітер посилювався, але, на щастя, дув пе-реважно в спину. Усе довкілля зникло в заметілі, було дуже слизько — і пересуватися стало важче.
— Спершу туман, тепер сніг, — бурмотів Паккі. -Гори могли б зустріти тебе трохи гостинніше.
Вони опинилися на вузькому виступі, праворуч -високі стіни зі скель, ліворуч — прірва.
— А де ж ті Сім Скель? — спитав Тіурі.
— Ми стоїмо саме під четвертою з них, — відповів Паккі. — Вперед.
Хлопці видерлися на скелю, ледве розрізняючи дорогу в сутінках. Зуби Тіурі цокотіли від холоду, і він уже не відчував ані рук, ані ніг. Найгіршим було те, що, поки вони йшли через льодовик, у нього знову розболілася рука і з кожним кроком біль посилювався. Та юнак терпів і мовчки просувався вперед.
Несподівано Паккі зупинився.
— Це неможливо! — вигукнув він. — Далі йти небезпечно. Стежка стає все вужчою й крутішою і ось-ось стемніє.
— Що ж робити?
— Вертаймося. Залишатися просто неба не можна
— занадто холодно й небезпечно. На початку третьої скелі є невеличка печера, у ній і сховаємося. Не надто затишно, але ніч перебути можна.
Вони повернули назад. Спускатися було ще важче, аніж підніматися, тим більше що тепер їм доводилося йти проти вітру, а сніговій засліплював очі, заважаючи розгледіти дорогу. Юнаки поволі пересувалися, не на-смілюючись поспішати, хоча вже майже зовсім стемніло; час від часу вони зупинялися, щоб допомогти один одному. Обидва мовчали, доки Паккі не промовив, важко дихаючи:
— Тут треба йти ще повільніше. Пам’ятаєш це місце?
— Я геть нічого не бачу. Усе видається таким одноманітним.
Вони продовжували спускатися. «Більше не можу,
— подумав Тіурі, — я зараз просто впаду». І він спитав:
— Це не третя скеля часом?
— Так! — вигукнув Паккі. — Ми прийшли. Точніше, майже прийшли.
Вони вчасно досягли мети. Печера була неглибока, вона захищала від вітру, але не від холоду: у ній ледве можна було поміститися вдвох. Хлопці розв’язали свої дорожні торбини і, хапаючи дрижаків, загорнулися в ковдри.
— Ось так, — проказав Паккі, — і сидітимемо. Але спати не можна, замерзнемо. Доведеться час від часу виходити, вгору-вниз, тупати ногами... одне слово — ворушитися. Як ти почуваєшся, Тіурі?
— Добре, наскільки це можливо.
— Рука не турбує?
— Трохи.
— Трохи — значить дуже, — зітхнув Паккі. — Укутайся краще, натягни на кожуха рясу й загорнись у ковдру. Зараз нічим не зарадиш. Треба якось пережити цю ніч. У будь-якому разі ми зараз добре поїмо — це завжди допомагає. На жаль, тут ніде взяти дрова, -додав він згодом. — Хоча, думаю, нам би й не вдалося розпалити вогонь у таку негоду. У такі хвилини маєш думати лише про свою мету!
— Але ж ми не могли передбачити, що буде така заметіль! — крикнув Тіурі, намагаючись перекричати шум вітру.
— Ні, зі мною о цій порі року тільки одного разу таке трапилося, але тоді я піднімався вище. Хочеш вір, а хочеш ні, але вранці я не міг цього завбачити. Пізніше я злякався, що піде сніг, і заспішив, а треба було одразу після льодовика шукати притулку на ніч.
— Ти ж не міг знати, що буде так кепсько.
— Ні, цього я не очікував. Шкодую.
— Не вибачайся. Ти зробив так, як вважав за потрібне, — вимовив Тіурі, клацаючи зубами.
— Гаразд, треба щось робити. Нумо плескати в долоні. Ось так. — Він заплескав у долоні й щодуху заспівав:
Була нічка, ох і нічка була, щойно лиш північ настала, як почувся раптом страшний грім. Ох! Та це ж п’яні гноми співали і на горі танцювали під місяцем усімох.
Вітер завивав поміж скель, здалеку доносився гуркіт грому, а може — й гуркотіння каменепаду. Хлопці поїли й притиснулися один до одного, борючись зі сном.
Ніч була довга. Час від часу вони вставали, обережно вибиралися назовні, тупали взад-вперед по вузькому виступу, але холод знову заганяв їх в укриття. Вони сідали, розминали ноги, розтирали руки й відволікали один одного розмовами.
Тіурі розповідав про свої пригоди у лісі і в замку Містеринат. Потім історії про замок Тейурі, про Даго-натбург і лицарів короля. Він називав їхні імена, пригадував їхні герби та похідні сурми.