Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
— Тут ще й квіти ростуть! — здивувався Тіурі.
— Так. Встроми їх за пояс, якщо хочеш, руки ж бо мають бути вільними.
Поволі й обережно вони почали спускатися. Це справді було легше, ніж здавалося, залишалося тільки дбати, аби не послизнутися на вологій гладенькій скелі й не наступити на розкидане каміння. Тепер Тіурі йшов попереду, а Паккі частенько попереджав його, куди краще ступати. Невдовзі він звик до такої дороги й пішов швидше та впевненіше. Одначе раптом таки ковзнув по каменю і скотився зі стежини вниз. Мотузка рвонула, натяглась і стримала падіння.
— Ти в порядку? — гукнув Паккі. — Нічого не пошкодив?
— Н-ні, — відповів Тіурі, — здається, все гаразд.
Паккі миттєво опинився біля нього й допоміг піднятися.
— Не турбуйся, — заспокоїв юнак, — усе в порядку.
— Якщо послизнешся, ліпше одразу падати, — порадив хлопчина, — і тримайся поближче до землі. Падіння не страшне, хіба що з великої висоти.
— Добре, — зніяковіло промовив Тіурі.
Тепер він добре розумів, що Паккі, який був молодшим за нього і вважав його безстрашним лицарем, у горах став його провідником і порадником, якому він міг довіряти.
— Може, підеш попереду? — спитав він.
— Ні. Так не годиться. Провідник іде попереду під час сходження, а на спуску — позаду.
І тільки згодом Тіурі здогадався, чому саме так: Паккі як провідник відповідав за його життя і за своє; якщо він, Тіурі, почне падати — Паккі встигне затримати падіння.
Незабаром почулося дзюрчання води — і юнаки ступили на дно ущелини. Вони перебрели потік, пройшли уздовж другого берега і знову полізли нагору. Сонце світило яскравіше, а вітер посилювався.
— Погода й справді поліпшується, — сказав Тіурі, коли вони вдруге зупинилися відпочити.
Паккі нахмурився і деякий час вдивлявся в небо.
— Котра зараз може бути година? Третя? Чи, може, на півдорозі до четвертої? Звідси десь не менше години до льодовика й іще година на те, щоб його перетнути. Ми мусимо до темноти залишити Сім Скель позаду. Тоді зможемо досягти Перевалу завтра вранці й іще до полудня побачимо королівство Унавена. Ходімо.
Тіурі підвівся й попростував за Паккі, хоча із задоволенням відпочив би ще трохи. Він розумів, що у Паккі були вагомі причини поспішати. Вони довго піднімалися на протилежний бік ущелини й продовжували йти то вгору, то вниз, та все-таки більше вгору; дорога ставала дедалі важчою. Стежина зникала, та Пак-кі без коливань ішов далі і, якби місцевість дозволяла, то просувався б набагато швидше, аніж раніше. Вітер посилювався, сонце сховалося, холоднішало. Десь за годину вони дісталися льодовика — величезного розлогого крижаного поля, подекуди прорізаного вузькими бурхливими струмками й підступними щілинами.
— Це ще наше щастя, що не випав сніг, — сказав Паккі, коли вони вийшли на льодовик. — Але, здається мені, щось змінилося відтоді, як я був тут востаннє. Ущелин стало більше.
Він розв’язав мотузку, акуратно змотав її і рушив через крижану рівнину, схоже, тільки йому відомим шляхом, якого Тіурі не міг помітити. Над льодовиком дув крижаний вітер.
— Не пощастило тобі, Тіурі, — зауважив Паккі. -Коли тут світить сонце, можна хоч і напівголим подорожувати.
Ця мандрівка була для Тіурі чимось особливим. Крижане поле під сірим холодним небом не можна було порівняти ні з чим, що він бачив донині; вони проминули ще декілька дивовиж: величезні камені, що дивом трималися на тонких невеличких стовпчиках льоду, немов велетенські гриби.
— Льодовикові столи, — так назвав їх Паккі. — Саме там всідаються гірські духи, коли спускаються з верховин. Інколи вони жбурляють один в одного кам’яні брили, і цей гуркіт розноситься на багато миль, немов рокіт грому.
— Правда? — спитав Тіурі й озирнувся, немов очікував, що от-от з’явиться величезний гірський дух і поцілить в нього уламком скелі.
— Ну, сам я їх не бачив, лише чув подеколи, здалеку.
Вряди-годи юнакам доводилося перестрибувати через тріщини й струмки, але приблизно на середині шляху дорогу перетнув широкий струмок з глибоким річищем. Крижані краї його були гладенькі, наче скло. Довелося довго йти вздовж берега, сподіваючись, що де-небудь поталанить перебратися на протилежний його бік.
— От не пощастило, — спересердя вигукнув Паккі.
Нарешті їм вдалося перестрибнути струмок, але довелося повертатися назад, туди, де дорога через льодовик була безпечніша. Тим часом вітер ставав ще холоднішим, небо потемніло.