Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
— Зараз ще не дуже чітко видно, — зауважив Паккі. -Далі ти зможеш побачити більше, хоча там і нижче. А тепер озирнися навколо.
І наразі Тіурі звернув увагу на те, у якому гарному місці вони стояли. Довкола лежали вкриті снігом схили й верхогір’я, освітлені сяючим сонцем.
— Ходімо, — покликав Паккі. — Не хочу знову замерзнути, а це станеться, якщо ми тут довше затримаємось, окрім того, ми втратили забагато часу, треба надолужувати.
Спуск сподобався Тіурі менше. Там, на Перевалі, у нього було відчуття, що всі труднощі позаду, але місцевість була все ще дика та сувора. Щоправда, потеплішало: східний вітер залишився по той бік гір. Потім гори розступилися — і вони змогли побачити частину королівства Унавена.
День хилився до вечора, і, коли сонце на заході перетворило вершини гір на помаранчеве полум’я, хлопці шукали місце для сну і знайшли його в глибокій долині біля струмка. Вони були геть стомлені і майже нічого не їли, та Паккі все-таки спромігся змастити рану Тіурі бальзамом Менауреса. І нарешті їх здолав міцний сон.
Настав ранок — холодний і ясний. Згодом потеплішало. Паккі вказав Тіурі на маленьке пласке верхогір’я:
— Це моя «оглядова вежа». Хочеш, дістанемося туди й подивимось? Це невеликий гак, ми пройдемо неподалік неї.
Тіурі не хотів відмовлятися і, опинившись на вершині, не пошкодував. Вершина була розташована та-ким чином, що перед очима відкривалася вся країна — і ясної погоди вони бачили далеко.
Поля, луки й ліси, і Данґрія, мов казкове містечко, і деякі далекі цяточки поза ним, імовірно, то були села, і щось виблискувало, можливо — Райдужна річка.
Тіурі здалося, що перед ним країна неземної краси, і він подумав, що хотів би стати мандрівним лицарем, аби весь час бачити нове й подорожувати далекими невідомими країнами.
— Як же довго до підніжжя треба ноги бити? — вголос міркував він. — Звідси можна швидко спуститися, днів за два з половиною. Я ще ніколи не заходив далі Філамена, і там ми будемо завтра ввечері.
«Отже, за два з половиною дні ми з Паккі попрощаємося», — подумав Тіурі й відчув, що ця думка для нього неприємна — він сумуватиме за хлопцем. Так, без одно-го-єдиного Паккі він буде значно самотніший, аніж без лицаря Ристридина та його товариства. З Паккі він міг бути самим собою, Паккі став його другом. Своєю життєрадісністю Паккі перекреслював усі зайві турботи і передчасні страхи.
— Що з тобою? — почувся поруч голос Паккі.
— Нічого. А що?
— Щось ти занадто серйозний. Не хочеш ночувати в Філамені?
— Чому? А-а. так, мабуть, краще не треба.
— Маєш рацію. Мандруй, не лишаючи слідів! Але я маю ідею. Над Філаменом живе мій дядько зі своєю дружиною, Таккі та Елія, вони дуже добрі. Можемо завітати до них: якщо я попрошу, вони триматимуть наш візит у таємниці, та й нагодують нас! Ніхто не готує смачніше за мою тітоньку.
— Звучить привабливо, — засміявся Тіурі.
— Так, і ми спокійно можемо це зробити. Вони нічого не скажуть і, окрім того, живуть самі; Менаурес теж їх знає, він бував у них раніше. Ну то як, вирішено?
— Вирішено, я йду за тобою.
— Тоді поспішаймо, аби встигнути до темряви.
Вони спускалися дуже швидко. Паккі намагався йти попереду, задаючи темп. Він не йшов, а немовби падав, скочуючись та стрибаючи з каменя на камінь. Тіурі тримався за ним, але за кожним кроком відчував, як біль проштрикує його руку. Надвечір місцевість стала привітнішою і вони вперше почули дзеленчання дзвіночків.
— Це вівці дядька Таккі, — пояснив Паккі.
Невдовзі вони дійшли до тих овець, що паслися на невеличкому лужку. Помітивши хлопців, вівці оточили їх і почали облизувати.
— Гей-ей! — вигукнув Паккі, — не з’їжте нас, будь ласка!
З другого боку пасовиська з’явився чоловік.
— Неймовірно! — вигукнув він. — Паккі прийшов!
Це був дядечко Таккі.
Паккі сердечно привітався з ним і познайомив з Тіурі:
— Це мій товариш Мартин. Ми до тебе.
Таккі був кремезним молодим ще чоловіком з приязним, смаглявим, як у Паккі, обличчям. Лишень волосся його вигоріло на сонці так, що було схоже на солому. Він уважно поглянув на хлопців:
— Певне, ви стомилися. Що, там, нагорі, була сильна негода?
— Ще б пак, — підтвердив Паккі. — А ви тут і не відчули?
— Ні. Але ми бачили розлючене небо над горами зі сходу й чули гуркіт каменепаду.
Таккі відігнав овець.
— Згодом розкажете все до ладу. Спершу спускайтеся! А я піду вперед і скажу Елії приготувати вечерю.
Паккі такий план припав до душі, але він притримав дядька за руку й сказав, притишивши голос: