Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— Жоден волхв, — бурмоче Косняч, — а тим більше — Перунич, не буде вчити хрещеного чоловіка…Це не він…Не він…
— Скільки праху на землі, — знову марить поранений, — стільки і воїв небесних…Вони будуть битися поруч…Боричі вийшли з Вираю… Їхні мечі — до мого!
— Як тебе звали? — кричить воєвода, вже не володіючи собою, — як?
— Сяйвір, син Межиборів, — раптом майже притомно відповідає бранець, — чуєте, Віщий? Я згадав…Згадав…Селище в лісі, а маму звали Калиною…Вона співала мені пісень…
Косняч відсахується і кличе челядинця. Той несміливо підходить ближче, все ще тримаючись за горло.
— Зніми з нього ланцюги, — наказує тисяцький.
Слуга виконує розпорядження і застигає з відкритим ротом. Грізний тисяцький бере в’язня на руки і йде до виходу. Лице Косняча залите слізьми.
Сину, — шепоче він, — я знайшов тебе…Сину!
* * *
Воєвода примістив Вогнедара у наспіх опорядженому прихатні свого будинку і подався до монастиря Печерського слізно прохати ігумена Феодосія, аби той відпустив доглядати за пораненим мніха Ларіона, відомого у монастирі як лічець. Лікував той мніх трохи травами, трохи вмілим доглядом, в основному ж покладався на святу молитву. До особливо тяжких недужих приносив реліквії зі Святої Землі, де побував замолоду. Оповів Косняч ігумену усе як на сповіді, і тінь якась ковзнула по лиці суворого настоятеля.
— Чи не отой це жрець Перунів, — запитав врешті, — що опоганював місто за Всеслава?
— Він, отче, — заспішив Косняч, — але хлопчина не винен… Хрещений він. Малим забрав його волхв отой…,Далебор, здається, і виховав поганином. Син мій навіть віровідступником не є, бо не навчено його віри християнської! Отче, я шукав його все життя, а зустрів — і не впізнав, тому й повівся з ним як з ворогом! Благаю вас — пошліть Ларіона до мене, аби врятував хлопця!
— Багато зла накоїв син твій, воєводо, — мовив Феодосій, — але часом буває так, що чоловік через страждання приходить до Христа. Я пришлю лічця його доглядати. Бог бо не допустить смерти грішника без покаяння його.
З того дня чернець Ларіон оселився у домі Косняча. Робив він усе, що в змозі — промивав юнаку запалені рани, годував, напував, ходив як за дитям малим, і палко молився за душу грішника Самуїла. Косняч же приходив щодня, сідав біля ложа й слухав, як марить син його то уривками сказань прадавніх, то кличе Богів Древніх, жахаючи тим чесного мніха, то шепоче слова кохання дівчині якійсь, чиє волосся пахло яблуневим цвітом у ніч любові… Аж з лиця зсунувся воєвода, схуд, почорнів, челядь боялася до нього й близько підходити. Часом вже навіть і прагнув Косняч, аби помер врешті юнак, і жахався цього, а ще більше боявся хвилини його одужання.
Так минуло літо, і поборов смерть Перунич. Гарячка спала, дихання стало рівним, і марення припинилось, та замкнувся нині воїн в мовчанці, наче в панцирі. Ларіон запевняв Косняча, що юнак вже притомний, і розуміє, на якому він світі, а говорити не хоче навмисне.
Не знав ніколи страху Косняч Борич, та тремтів усім тілом, коли вирішив нарешті поговорити з сином. Прийшов тисяцький як завжди, увечері, сів біля ложа і довго вдивлявся в спотворене лице юнака. Лице те заросло борідкою замість юнацьких вусиків, і волосся відросло на колись старанно голеній голові. Серед русявих пасем білою смугою виріжнявся вояцький чуб.
Косняч кілька хвилин дивився на те сиве пасмо, тоді мовив хрипко:
— Сяйвіре, чи чуєш мене? Сяйвику…
Непорушно лежав Перунич, і нічого не ворухнулось в його обличчі. Воєвода зітхнув, тоді заговорив знову:
— Я знаю, що ти мене чуєш, Сяйвіре Боричу…Одного ми роду, і ти вважаєш мене дядьком своїм. Вислухай мене…Страшне сотворив я з тобою…Та не винен я, чуєш, у тому, що сталося! Війна війною… Потрап я до рук киянам твоїм, вони б мене на шматки роздерли! Я нині ходжу з охоронцями, бо не знаю, в якому завулку мені ножаку в спину пхнуть! І раніше було не краще, а я ж лише служив князю вірно, та лад у місті підтримував…
Тиша була йому відповіддю. Косняч помовчав трохи, тоді заговорив знову:
— Сяйвіре! Вислухай же мене! Чому, ну чому ти не сказав одразу, що є Боричем? Не знаю, що оповідав тобі той старий відьмак, котрий тебе виховував, але він тебе обдурив! Вони всі тебе обдурили — Калина, Межибор, дід Гатило! Який же ти син Межиборів? Коли я став служити Ізяславу, тобі вже два рочки було! Ходив уже! Волоссячко пахло зіллями! «Тато» вже вимовляти вмів! Ти — мій син! Мій, а не брата мого! Калина зреклася мене з помсти, за те, що прийняв я віру Христову! А як я міг не хреститись, коли прагнув служити Русі! Хіба моя провина, що нині для цього потрібно хреста на шиї мати, а не обереги Перунові? Князі хрещені — отже добра віра ця! Та хіба ж я один такий на землях наших? Яка ж це зрада, синку? Не я покинув рідних — вони вигнали мене, бо душі жорстокі мали! І я душею очерствів, того і мучив тебе, бо нагадав ти мені людей тих незлагідних!