Блискавиця Перунова [uk]

— Багато зла накоїв син твій, воєводо, — мовив Феодосій, — але часом буває так, що чоловік через страждання приходить до Христа. Я пришлю лічця його доглядати. Бог бо не допустить смерти грішника без покаяння його.

З того дня чернець Ларіон оселився у домі Косняча. Робив він усе, що в змозі — промивав юнаку запалені рани, годував, напував, ходив як за дитям малим, і палко молився за душу грішника Самуїла. Косняч же приходив щодня, сідав біля ложа й слухав, як марить син його то уривками сказань прадавніх, то кличе Богів Древніх, жахаючи тим чесного мніха, то шепоче слова кохання дівчині якійсь, чиє волосся пахло яблуневим цвітом у ніч любові… Аж з лиця зсунувся воєвода, схуд, почорнів, челядь боялася до нього й близько підходити. Часом вже навіть і прагнув Косняч, аби помер врешті юнак, і жахався цього, а ще більше боявся хвилини його одужання.

Так минуло літо, і поборов смерть Перунич. Гарячка спала, дихання стало рівним, і марення припинилось, та замкнувся нині воїн в мовчанці, наче в панцирі. Ларіон запевняв Косняча, що юнак вже притомний, і розуміє, на якому він світі, а говорити не хоче навмисне.

Не знав ніколи страху Косняч Борич, та тремтів усім тілом, коли вирішив нарешті поговорити з сином. Прийшов тисяцький як завжди, увечері, сів біля ложа і довго вдивлявся в спотворене лице юнака. Лице те заросло борідкою замість юнацьких вусиків, і волосся відросло на колись старанно голеній голові. Серед русявих пасем білою смугою виріжнявся вояцький чуб.

Косняч кілька хвилин дивився на те сиве пасмо, тоді мовив хрипко:

— Сяйвіре, чи чуєш мене? Сяйвику…

Непорушно лежав Перунич, і нічого не ворухнулось в його обличчі. Воєвода зітхнув, тоді заговорив знову:

— Я знаю, що ти мене чуєш, Сяйвіре Боричу…Одного ми роду, і ти вважаєш мене дядьком своїм. Вислухай мене…Страшне сотворив я з тобою…Та не винен я, чуєш, у тому, що сталося! Війна війною… Потрап я до рук киянам твоїм, вони б мене на шматки роздерли! Я нині ходжу з охоронцями, бо не знаю, в якому завулку мені ножаку в спину пхнуть! І раніше було не краще, а я ж лише служив князю вірно, та лад у місті підтримував…

Тиша була йому відповіддю. Косняч помовчав трохи, тоді заговорив знову:

— Сяйвіре! Вислухай же мене! Чому, ну чому ти не сказав одразу, що є Боричем? Не знаю, що оповідав тобі той старий відьмак, котрий тебе виховував, але він тебе обдурив! Вони всі тебе обдурили — Калина, Межибор, дід Гатило! Який же ти син Межиборів? Коли я став служити Ізяславу, тобі вже два рочки було! Ходив уже! Волоссячко пахло зіллями! «Тато» вже вимовляти вмів! Ти — мій син! Мій, а не брата мого! Калина зреклася мене з помсти, за те, що прийняв я віру Христову! А як я міг не хреститись, коли прагнув служити Русі! Хіба моя провина, що нині для цього потрібно хреста на шиї мати, а не обереги Перунові? Князі хрещені — отже добра віра ця! Та хіба ж я один такий на землях наших? Яка ж це зрада, синку? Не я покинув рідних — вони вигнали мене, бо душі жорстокі мали! І я душею очерствів, того і мучив тебе, бо нагадав ти мені людей тих незлагідних!