Легенда про безголового

Мовчанку порушив Бондар.

— Як ви?

— А як би вам хотiлося? Щури не догризли, привиди не дорубали. Життя вдалося.

— Я хотiв вибачитися… ну, за все… Та ви не залишили менi вибору, справдi. Для чого вам усе те треба було?

— Менi важко зараз пояснити. Давайте поговоримо про щось iнше, ви ж для чогось витягли мене з комфортної лiкарської палати.

— Давайте, — погодився Бондар. — Навряд чи нас тут записують на магнiтофон, такi штучки тiльки в кiно, в американських детективах. Пiд протокол я це нiколи не повторю, нехай хоч всю свою iнквiзицiю сюди скликають.

— Прямо таки iнквiзицiю!

— Я знаю, що говорю. Навiть якщо ви комусь спробуєте переповiсти нашу розмову i навiть якщо вам повiрять, потiм розчаруються i спишуть усе на хворобливу фантазiю. Чи психiку, частково порушену в темному страшному пiдземеллi.

— Менi здається, Бондарю, ви чудовисько, яке зараз набиває собi цiну.

— Чого менi виторговувати? Свободи мене хоч так позбавлять. Правда, суд врахує щире каяття, ту обставину, що я вбив особливо небезпечного убивцю-психопата й активно допомагав слiдству. Ви залишилися живою, я дiяв iмпульсивно, мене можна зрозумiти. Плюс я вiдома в цих краях персона… Словом, думаю, дадуть менше, нiж належить у подiбних випадках. Нi, собi я цiну знаю. Але менi здалося, у вас залишився до мене ряд запитань. Для чогось же ви почали шукати на них вiдповiдь. Якщо це вас заспокоїть — я готовий, починайте.

Менi хотiлося встати й пiти. Мене дратувала ця людина. I не тому, що вiн ударив мене по головi, придушив собачим повiдком, а потiм залишив повiльно божеволiти й помирати у пiдземному лабiринтi — щурам на поталу. Це якраз прояв захисної реакцiї, при бажаннi його можна зрозумiти. Не пробачити — але зрозумiти. Бондар дратував мене зовсiм iз iнших причин. Та замiсть того я запитала:

— Ви зробили все це для Лiзи?

— Я люблю її, — спокiйно вiдповiв вiн. — А любов буває рiзною.

— Ви можете це пояснити?

— А ви — ви можете пояснити полiт птаха? Ви дивитесь на небо, бачите, як вiн махає крилами, стежите за його польотом, фiксуєте мить польоту на фотоапарат чи знiмаєте птаха на кiнокамеру. Але ви не передасте словами вiдчуття польоту. Те, що вiдчуває птах, ширяючи небом. Те, що вiдчули б ви, якби мали крила. У нас iз Лiзою було саме так. Ми не знали, чому любимо одне одного. Ми любили. Крапка. I згадали це, коли я побачив її тут, у Подiльську: ту, яку любив, ненавидiв, не мiг забути — i знову любив.

Кандидат iсторичних наук зник. Замiсть нього навпроти мене в наручниках сидiв закоханий до нестями хлопчисько-студент.