Легенда про безголового

— Ловлять, ловлять! Сестро, сюди бiгом!

Гострий кiнець голки втикається в шкiру — i знову на гойдалку.

Наступне пробудження було бiльш осмисленим. Довкола — свiтло, нiчого не розпливається, поруч спить на стiльцi хтось у бiлому халатi. Варто менi було заворушитися, як бiлий халат перетворився на Стаса. Його велика зашкарубла рука лягла менi на лоба.

— Уже не гориш.

— Його спiймали?

— Нi. Хто там є?

Знову голка. Знову гойдалка.

Коли я виринула на поверхню втретє, Стас сидiв там же, на своєму мiсцi, тiльки замiсть свiтла кiмнату, де я лежала, освiтлювала самотня лампочка на дротi.

— Пити, — попросила я.

Жихар хутко пiдвiвся, чимось забулькав. До губ притулився край склянки, сильна рука пiдняла голову. Зробивши кiлька ковткiв теплої солодкої рiдини, здається — морсу, я кволо запитала:

— Його спiймали?

— Усе нормально. Уже спiває на допитi.

Мабуть, ця звiстка таки стала переламною. Отримавши черговий укол i заснувши, я наступного разу прокинулася вже з чистою ясною головою, готова була їсти i навiть поривалася вставати.

Упродовж наступного дня вiдвiдувачi ходили буквально косяками.

Правда, Стаса я б вiдвiдувачем усе ж таки не назвала. Вiн фактично поселився в палатi, видiленiй менi за особистим розпорядженням мера. Це була персональна палата мiського голови Подiльська в мiськiй лiкарнi. Тут, крiм непотрiбного менi телевiзора i ще менш потрiбного холодильника, було зручне крiсло, в якому висипався навiть такий велетень, як Жихар. А ось усi iншi приходили по кiлька разiв на день i постiйно щось розповiдали.

Тамара з Олегом. Мiський голова. Заступник мiського голови. Прокурор. Якiсь абсолютно незнайомi люди з обласної прокуратури. Мiсцевий головлiкар та його колеги з областi. З їхнiх розмов я склала для себе бiльш-менш чiтку картину того, що вiдбувалося довкола.

Коли я раптово перервала розмову, Жихар тут же пiдняв тривогу. Ситуацiя ускладнилася вiдразу: вiн же тiльки напередоднi написав рапорт, i, поклавши руку на серце, набрид своєму начальству до чортикiв. Пiдключилася Тамара — стало тiльки гiрше: вони отримали по повнiй за незаконне i несанкцiоноване розслiдування. Аж тодi моя доля все ж таки когось зацiкавила.

Час невблаганно минав. У будинку Бондаря оперативна група опинилася тiльки через пiвтори години пiсля того, як Стас пiдняв тривогу. Я не знала, що в директора музею була машина. Просто не додумалася поцiкавитися. А ось мiсцевi опери знали. Не заставши його вдома, виявивши порожнiй гараж i заодно обгавканi собакою Полковником, вони доповiли керiвництву: Анатолiй Бондар зник у невiдомому напрямку. А моїх слiдiв узагалi не видно. Стас набирав номер мобiльного, але вiн спочатку не вiдповiдав, а потiм раптово опинився поза зоною досяжностi.

Це потiм з'ясувалося: Бондар, отримавши фору в пiвтори години, встиг на швидку руку зiбратися i дiстатися до Хмельницького. Що вiн там робив i де переховувався наступнi тридцять шiсть годин — невiдомо. За цей час Жихар вирахував мiсце мого поховання. Спочатку припустив, що Бондар возить мене з собою, як заручницю. Потiм передумав: якщо вiн подався в бiга, заручниця зв'язуватиме йому руки. Стас i Тамара боялися навiть подумати, що вiн мiг мене вбити. Потiм вирiшили: навiть якщо i вбив, мусив десь заховати труп, причому — добре заховати.