Легенда про безголового
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-15-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда про безголового». Краткое содержание книги:
Я — полонянка привида. Я в пiдземному лабiринтi, пiд розвалинами панської резиденцiї. Мене привiз сюди i кинув помирати Анатолiй Бондар.
Голова паморочилася. Я спробувала стати на рiвнi ноги, вони вiдмовлялися мене тримати. Тодi я присунулася до стiни, для чогось помацала по кишенях. Щось є, тисне з правого боку. Сахнувши в праву кишеню рукою, намацала щось об'ємне i прямокутне.
Мобiльник! Олегiв мобiльний телефон!
Стоп, спокiйно. Я труснула головою. Пам'ять поволi, але поверталася. Телефон я тримала в руцi, коли Бондар напав на мене ззаду, а перед тим дiстала його з сумочки. Сумочки поруч нема. Значить, мобiлку в кишеню менi поклав Бондар. Для чого? Для того: вiн фанатик i збоченець. Знає, що тут немає покриття, що вiд мобiли тут така сама користь, як вiд електроплитки на космiчному кораблi, що скористатися нею я не зможу. Це Бондар так знущається. Дав менi надiю, якою я не зможу скористатися.
Про всяк випадок я спробувала. Нiчого не вийшло — телефон тiльки блимав монiтором, показуючи — стiльникове покриття вiдсутнє. Але лiхтарик свiтив. Маленький вогник жив своїм життям, свiтив недалеко, та в темрявi пiдземелля сприймався наче лампочка в двiстi ватт.
Правда, акумулятори розряджаються i скоро здохнуть.
Тодi морок переможе.
I я повiльно помиратиму в лабiринтi. Серед велетенських щурiв.
Чорт!
Я прудко скочила на ноги, притиснувшись до мурованої стiни, аби не впасти, i таки втрималася. Десь тут, у темрявi, сновигають її справжнi господарi, володарi цього пiдземного мороку. Виставивши перед собою руку з благеньким вогником, я спробувала посвiтити. Якась галерея, але де саме я знаходжуся — невiдомо. I де тут щуряче кубло, де тут отаборилася їхня щуряча Королева-матiр, не знаю. Можна рухатися вперед i вийти просто в їхнє королiвство.
— А-ай!
Щось торкнулося моєї ноги i вiд зойку я впустила телефон. Вогник помер, щiльна непролазна темрява знову оточила мене, i здалося — стиснула з усiх бокiв. Головою я дiставала стелi. Куди йти — вперед, назад? А головне — для чого йти? Той, хто притягнув мене сюди, напевне старанно закрив мiцнi дверi на мiцний замок, ззовнi мене не почують, люди тут майже не ходять. Тому сидiтиму я пiд вхiдними дверима, обламаю нiгтi, дряпаючи їх, i помру, як iндiанець Джо з книги про пригоди Тома Сойєра.
— А-ай!
Знову щось пробiглося бiля ноги. Я вiдчувала, як темрява довкола мене поволi починає жити своїм звичним життям, i почала згадувати почуте i прочитане колись про щурiв. Вони нападають на людей, коли загнанi в куток. А тут у куток загнана я. Уже легше. Їхнi укуси викликають заразнi хвороби, вiд яких дуже швидко можна померти. Яка рiзниця, вiд чого помирати в цьому пiдземеллi: вiд голоду, спраги, холоду чи…
Хто сказав — помирати?
Хто тут збирається помирати? Ось я комусь зараз помру!
Я рiшуче нахилилася за мобiлкою. Пальцi наштовхнулися на щось живе i пухнасте. Скрикнувши, я сахнулася в праву сторону i побiгла, забувши про телефон. Налетiла на глуху стiну, та з лiвого боку вiйнуло порожнечею — там коридор. Повернула туди — бiльше нема куди. Аби не лупнутися головою, простягнула перед собою руки.
Стiнка.
Порожнеча.
Знову коридор.
Стiй! Спокiйно, стань i подумай. Зберися з думками. Те, що сталося, обмiзкуємо трошки пiзнiше. Зараз треба заспокоїтися. Ось так. Тепер сказати самiй собi: тебе шукатимуть i знайдуть. Ти несподiвано перервала зв'язок. Стас Жихар — мужик не дурний, Тома з Олегом усiх на ноги пiднiмуть. Прокачати Бондаря пiсля всього, що ми знаємо — як два пальцi об асфальт. Раптом вiн уже втiк? Чому це — раптом: точно втiк. Зловлять. Розколють. Мене врятують.
Скiльки на це пiде? Ну, нехай доба. Скiльки я вже тут? Бог його знає. Не здогадалася глянути на годинник, коли клацала кнопками на мобiльнику. Хоча скiльки б це ще не тягнулося — все одно довго. Для мене час тут перетворився на одну суцiльну нiч.
Знову щось шмигнуло поруч. Я притиснулася до мурованої стiни. Хотiлося влипнути в неї, просочитися крiзь неї, але що там? Знаю — ще одна стiна, така ж сама. Я пiд землею, в лабiринтi.
I я тут помру.
Проганяючи крамольну думку, я тупнула ногою. Це кувалдою вiддалося в травмованiй головi. Обмацавши її, кровi не знайшла, зате наштовхнулася ззаду на величезну болючу ґулю. Знову машинально потерла шию. Бондар спочатку вдарив мене чимось важким, потiм додушив для певностi собачим повiдком, тiльки тодi завiз сюди, у свою пастку.
Вiн цiлком мiг таким же способом задушити нещасного божевiльного сторожа Стьопу.
Перед очима остаточно перестало рябiти. Я далi нiчого не бачила i навряд чи скоро навчуся розрiзняти щось у темрявi, наче щур. Разом з цим почали повертатися розважливiсть, здоровий глузд, а головне — здатнiсть мислити системно.