Легенда про безголового

— Ви були особисто знайомi з дружиною вбитого Вiктора Потурая?

— Звичайно, — вiн навiть секунди не подумав. — Це панi Лiзi я завдячую знайомству з її чоловiком… покiйним, гм… Вона переконала його стати нашим меценатом. Їй подобалося, чим я займаюся. А Потурай звiдси родом. Iсторiя рiдного краю мусить бути збережена, вiн виявився мудрим дядьком i не заперечував.

— Ви розповiдали їй вашу легенду?

— Вона — не моя.

— Гаразд, я не так висловилася. Вона цiкавилася легендою про Безголового?

— Не вона одна. Вам не здається, що пора пояснити причину такого несподiваного iнтересу? Що, вона теж виявилася несповна розуму, як нещасний Степан, подружилася з ним i вiдкарнала чоловiковi голову? Якщо ви через це прийшли, я змушений буду посмiятися з вас.

— З мене — можете, — менi набридла його пиха, до того ж я не збиралася просто так залишати свiй несподiваний здогад. — Запросто можете. А ось у мiлiцiї вам навряд чи дадуть посмiятися.

— До чого тут знову мiлiцiя?

— Ви самi тiльки що озвучили можливi звинувачення на вашу адресу.

— Серйозно? — знiтився Бондар.

— Цiлком, — кивнула я. — Ви ж самi казали — в мене там друзi.

— Справу закрито.

— Не факт. Можуть вiдкритися новi обставини. Тому вам краще поговорити зараз зi мною, i по-можливостi — вiдверто. Я розумiю вас i, повiрте, не бажаю вам зла.

— Добре, — промовив вiн пiсля невеличкої паузи. — Добре. Поговоримо. Тiльки все ж таки зроблю кави. Iнакше не розiбратися. Почекайте пару секунд.

Вiн пiдвiвся i вийшов. Собачий поводок i далi обмотував його руку.

Клацав годинник на стiнi.

Я встала з крiсла, пройшлася рукою по корiнцях розставлених на полицях книжок. Стародрукiв дуже багато, вони грошей коштують. Художньої лiтератури дуже мало, принаймнi — тут. Iсторiя в основному. Нiчого дивного.

На сусiднiй полицi помiтила кiлька романiв Переса-Рiверте, Коельо, «Код да Вiнчi» та iншi книжки з категорiї культурологiчних детективiв. Але белетристики все одно меншiсть, решта — та ж iсторична лiтература рiзних рокiв видання.

Цiкаво, про що в нього дисертацiя?

Я пiдiйшла до столика, взялася рукою за верхню книжку стосика.

Мазнула очима по фотографiї в рамцi.

У сумочцi заспiвав Олегiв мобiльник. Не маючи змоги та сил вiдiрвати вiд фотографiї очей, я механiчно витягнула телефон i, навiть не дивлячись, хто дзвонить, натиснула на потрiбну кнопку.

— Лариско, слухай мене! — почула швидкий i дуже серйозний голос Жихаря. — Де ти зараз?

— Тут… В одному мiсцi…

— Так, бiгом додому, де б ти не була! Кам'янець — маленьке мiсто! Менi знайшли там, у загсi, те, про що ти питала! Це все мiняє, Ларко, чуєш?

Я не могла вiдiрвати очей вiд фото щасливих молодят.

— Знаєш, за кого Лiза Чмаренко вийшла замiж тридцятого травня одна тисяча дев'ятсот дев'яносто першого року?

Знаю. Уже знаю.

За цей час Лiза практично не змiнилася. Стала старшою, це правда, але з вiком краса схожої на мультяшну Бiлоснiжку жiнки ставала ще бiльш зрiлою.

А молодий i щасливий очкарик Толя Бондар обiймав молоду дружину за талiю.