Легенда про безголового
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-15-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда про безголового». Краткое содержание книги:
Чому треба йти до входу, до намертво зачинених дверей? Є ж iнший вихiд. Його цiлком реально знайти, якщо не поспiшати i згадати спосiб орiєнтуватися в цьому лабiринтi. Уперед, поки з темряви не вилiз Мiнотавр iз пацючим хвостом i не почав мене жерти.
Обережно посунувши вперед, я почала повiльно рухатися по стiнi. Скоро вузький прохiд вивiв мене до роздорiжжя — порожнечею вiдгонило з обох бокiв. Пiдняла руку, шукаючи верхнiй край склепiння. Ось це, лiворуч, вище, а те, що справа — нижче, на рiвнi моєї голови. Нагинатися треба, вклонятися йому. Нiчого, корона не спаде, в пiдземеллi можна i вклонитися.
Так, повiльно рухаючись i шукаючи потрiбний напрямок за вiдомим уже орiєнтиром, я потрохи просувалася вперед. Час справдi зупинився i його плин не мав значення. Так само не мали значення невидимi оку живi та, поза всяким сумнiвом, потворнi iстоти, що час вiд часу сновигали пiд ногами i навiть попискували. Коли ставало зовсiм страшно, я кричала, луна вiддавалася довкола i невидимий рух затихав.
Нарештi!
Вийшовши з чергового коридору, вiдчула перед собою бiльшу, нiж зазвичай, порожнечу. Повiтря так само було важким, але простору довкола вiдчувалося бiльше. Та над головою так само стояла чорнота.
Яка я дурна! Прохiд таки закрили бетонною плитою подалi вiд цiкавих очей. I я похована не просто пiд землею — надi мною поклали справжнiй бетонний надгробок.
Сили дуже швидко щезали. Вiдчуваючи себе ганчiркою, я опустилася просто на землю. Кричати? Так само не почують. Знайшовши шлях у лабiринтi, я пробила головою дiрку в сусiдню камеру. Кiнець.
Чому?
Вiд несподiваного здогаду я аж пiдскочила i вiдчула, як вiдкривається вже не друге, навiть не третє, а якесь надцяте дихання. Плита, очевидно, закрила прохiд. Тiльки ж у плити є краї, та й дiрка вже прокопана. Лишається якимось чином колупати землю, аж поки не вдасться дiстатися країв плити i пiти далi, за край.
Молодець, Ларчику! Тiльки чим копати? Нiгтями? Головою таранити товщу?
Щось таке знов промайнуло в глибинах пам'ятi. I перш нiж думка сформувалася в пошкодженiй головi остаточно, я стала рачки i почала повзати по пiдлозi, шарячи руками пiд стiною. Кудись сюди я пожбурила шматок арматурини, десь вiн тут є, десь вiн…
Ось! Пальцi схопили ребристий залiзний штир, кулак стиснув його.
До нижнього краю дiрки я могла дiстати, стоячи на повний зрiст i пiднявши руки догори. Пiдбадьорюючи себе криками, загнала гострий край залiзяки в землю. Пiддавалася вона погано, але — пiддавалася! Як там у пiснi спiвається — «ковыряй потихонечку», здається… Нi, там — «ковыляй». Яка, в бiса, рiзниця: лупайте сю скалу, одним словом!
Земля сипалася менi на голову. Застрявала у волоссi. Потрапляла в очi, залишалася в ротi i на губах. Вiд надто рiзких рухiв паморочилася голова. Кiлька разiв перехоплювало дихання, а раз щось стиснуло в животi, скрутило, i мене почало нудити противною гiркою жовчю. Аби вiддихатися, сiла бiля стiни перепочити.
Заплющивши очi, провалилася в порожнечу.
Там знову побачила темнi постатi мертвих дiвчат iз довгим волоссям i черепами замiсть облич. Вони обступали мене, щось дружно шелестiли мертвими голосами. Я вiдмахувалася вiд них, нiяк не могла закричати — щось давило на груди. Коли крик нарештi прорвався, вирвався на волю, я знову очуняла i вiдсмикнула лiву руку — там уже мостилося якесь гидотне невидиме створiння. Лупнувши темну порожнечу арматуриною, я пiдвелася, тримаючись рукою за гострi краї камiння, яке випирало з муру стiни.
Не стояти. Довбати.
Рухи стали машинальними. Я вже нi про що не думала, нiчого не хотiла. Єдине — роздовбати дiрку, хоча б малесеньку дiрочку, аби побачити сонце, дихнути свiжого повiтря…
Перед смертю…
Заглохни!
Я вже не дiставала догори. Кинувши залiзяку на землю, почала лазити по пiдлозi, згрiбаючи на купу землю i таки нагрiбши невеличку гiрку. Трамбувала ногою — i знову нагрiбала.
Нi, мавпяча праця. Укотре спершись рукою на вмурований камiнь, я через якийсь час помацала його, зловила у хворiй головi якусь чергову думку — i заходилася видовбувати камiнь зi стiни. Спочатку вiн не пiддавався, але потiм, пiддаючись моїй приреченiй затятостi, почав потроху ворушитися — i нарештi випав. Камiнь виявився не дуже великим, проте якщо його покласти на купку землi — дотягнутися догори стане легше. Стояти на цьому каменi можна лише однiєю ногою. Дурня! Дивуючись несподiваному припливу сил, я почала атакувати другий. Цей пiшов легше i швидше.
Тепер я стояла бiльш упевнено. Продовжимо атаку дiрки.