Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Злоба і ненависть! — тоненько просурмив пан Хівря.

— Еге ж, — погодився Гнат Романюк. — Злоба і ненависть.

— Вони вас засліпили, отче, — зітхнув пан Хівря.

І навіть змахнув сльозу.

А гуцул посміхнувся. І знову, з тим же запалом, заговорив:

— Часом і добре щось приносять чужоземці в нашу хату. Але ж нічого — задарма, вимагають розплати сторицею. Лікарюють, варять скло та порох, копають руди, ллють гармати, а нас, невігласів, навчити не хотять.

Він дихав тяжко, аж постарів раптом, цей сивий, але ще моложавий і дужий чоловік, бо кожне слово, передумане тисячі разів, знову й знову ранило його самого, і він поблід, і голос йому став тремкий, а очі палали натхненням і гнівом:

— А інші похваляються якоюсь потаємною наукою, невідомою на Русі, але ж вони й самі не мають нічогісінько, оті бундючні зайди, крім суєтних звань магістрів та докторів, але все це мана: розумні чужоземці — німці, франки, тальяни, що вигадали й друкування книг, і термометри, і годинники, і гравірування, і гармати, вони сидять у себе вдома, прославляючи трудом свою вітчизну, а до нас приходять шукачі пригод, охочі до легкого хліба, злодюги й завойовники, які нам кажуть, буцім ми без них не здатні ні до чого, і всі землі слов’янські сповнює силенна сила пустих писак, і множаться при наших дворах королівських, царських та гетьманських — зажерливі чужинні царедворці, які, мов голодна черва, жеруть усе слов’янське!

Вихопивши з китайської вази на столі запашний листочок кануперу, сивоголовий горянин розтер між пальцями, вдихнув його неповторимий дух і хотів був продовжувати, але обозний недовірливо спитав:

— І ви про все це, отче, скажете московському цареві?

— Доведеться. Я скажу про небезпеку. І про єдиний порятунок, щоб не втонути в чужинному морі: тримайся, царю, України! Але тримайся, а не тримай! — в цупких руках твоїх бояр, та здирачів, та шинкарів з орендарями, що набивають государеву казну сльозами й потом… Деякі ж твої бояри, царю, так запопадливо натоптують свої кишені, що декому здається вже, ніби під руським царством жити — поганше є мучительства турецького. Ось чому немало посполитих українців потрапили під стяги зрадника Пихатого…

— Такі слова — цареві?! — жахнувся пан Купа.

— Я до нього йду, бо вірю… в правду.

— І тобі не страшно? — спитав боярин Шутов, що вже прокинувся і слухав його мову.

— Страшно. Але… мушу!

І Романюк замовк, задумався, бо й справді, він робив, що мусив, що веліла совість, що веліла любов до народу, до простих людей.

Він же й не думав тоді, щó буде з ним самим, хоч потім усе й склалося препогано.