Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Ранком по тій бурі порожевілі снігові шапки гір Гікени й Бадану видавалися в росяному сяйві чи не вдвічі менші, ніж досі.
Зима кінець кінцем відступила з високих нагір'їв, а дощ, який кілька днів підряд запинав обрій, був на диво теплий, лагідний і ніс з собою якусь таємничу передвесняну знемогу. Проте дощова пора на нагір'ях центральносахарських гір і в тисячах похмурих та безладних ущелин із чорно-синього, в блискотливу білу смужку кварцових жил сахарського пісковику порушила перебіг врочистих зборів.
Люди, які з далеких країн примчали поклонитися овдовілій володарці, роз'їхалися.
У зимових таборищах родин і родів ахаггарських туарегів о дощовій порі чоловіки завжди починають клопотатися господарством.
Колоди дорогоцінного дерева — справжнього скарбу, що його привозять з неозорих лісових просторів західно-африканського узбережжя, — вправні й терпеливі руки чоловіків перетворюють на чудові миски, тарілки та великі ложки. Жінки ті вироби розмальовують простим, але напрочуд гарним народним орнаментом. Старі плетуть кошики, дівчата, зібравшись у гурт, співаючи плетуть тонкі рогожі з податливої степової трави гафли. Пастухи овець та верблюдів приносять шкури, які протягом літа сушаться на сонці. То шкури антилоп та хутра дрібних ссавців, упольованих в степу. Ті шкури вимочують в настоях чинбарних рослин, вичинюють і обробляють. Перед наметами жінки тчуть на простих ткацьких верстатах грубу вовну, цупкий льон і древесні пальмові волокна, змішані з ликом чагарника, з якого видобувають славнозвісну в цих краях арабську гуму.
Ту арабську гуму збирають скрізь. Заради неї часто споряджають виправи чорних рабів, котрі приносять гуму у велетенських глиняних джбанах з передгір'їв, про які знають тільки вони. Так само велику увагу приділяють тут заготівлі страусового пір'я. Найспритніші жінки роблять з тим пір'ям справжні дива. І внизу, на ін-салаському базарі, за нього можна буде виміняти більше жита, пороху та шроту.
Можна було б довго розповідати про наполегливу працю цього простого люду в зимовому таборищі побіля розлогого й розпорошеного по долині села Іделес.
Гасан, Карембу та Бабула годинами милувалися силою й спритністю тутешнього коваля, якого туареги шанували як особу дуже поважну, — посада майстра-коваля в племені майже завжди належить родичам шейха. Гончарство теж викликало в хлопців великий подив. Гончарський круг од самого світання обертався без упину, а спритні руки майстра чаклували над ним, створюючи прості чудові миски й важкі велетенські каолінові вази, в яких на Сході споконвіку зберігають дорогоцінне зерно.
Скільки ж то побачили й скільки почули діти! З великими труднощами вивчали вони мову своїх предків.
Найкраще велося Бабулі, найгірше — Карембу. Карембу хоч і знав уже чимало слів, проте з вимовою в нього було не гаразд. Бабула заприятелював з пастухами й тижнями ходив з ними вузькими гірськими річищами по траву, яка тепер, у дощову пору, виростала скрізь, де між камінюччям у вузесенькій шпаринці або в западинці на скелі затрималося хоч трішки землі. Гасан у тих виправах участі не брав. Карембу пішов, так би мовити, в науку до славнозвісного чинбаря, який напрочуд гарно фарбував у великих ступах козячі шкури, а Гасан залюбки відвідував тутешню школу, де ретельних учнів та учениць вчили марабути. Тут вивчали арабщину, письмо, історію, математику, астрономію і дуже багато уваги приділяли поезії. В поезії кохалися й дорослі, адже недаремно кажуть, що кожен туарег — природжений поет і музикант.
Зима перешкодила обом марабутам вирушити в зворотну путь. І тому, коли матері (а матері тут самі вчать своїх дітей читати й писати, бо вони освіченіші за чоловіків, яким у безперервних подорожах та пошуках заробітку нема часу поглиблювати свої знання) попросили марабутів повчити дітей, обидва охоче погодилися. До школи приходили літні жінки й з ретельністю навчалися всього, що викладали їхнім дітям.
Гасан допомагав учням виконувати завдання» і таким чином став помічником учителя. Учні та учениці радо запрошували хлопця до себе, і незабаром він уже знав життя простих родин куди краще, ніж обидва його приятелі.
Вдосвіта молоді лицарі після купання в крижаному гірському потоці робили гімнастику. Спершу вони робили вправи з велетенськими й надто важкими для підлітка металевими списами. Потім вели бій з мечем і щитом, під час якого не в одного текла кров. Варто було тільки забаритися на частку секунди, не встигнути затулитися щитом — і гострий, наче бритва, бойовий меч, що ним туарезький воїн володіє як ніхто інший, залишить на тілі юного лицаря кривавий слід.