Чорний замок Ольшанський

— Та ні, ситий.

— Тоді пий чай. Розповідай.

— Тільки занадто в психологію не лізь, — сказав Щука… — Ця дама в нас рідко діє.

Я розповів про все, про що встиг довідатися. Боюся, що теревенив досить довго і безладно, але вони слухали уважно.

— Закінчив? — спитав нарешті Щука. — Щодо тих, яких розстріляли, — оце цікаво. Знали ми про розстріл, а про обставини, які його супроводжували, на жаль, мало. Щодо страти брата Висоцького за підпілля — також нічого не знаємо. Прізвище тільки, Владек Висоцький. А про того, кого поляки на смерть у тридцять дев'ятому році засудили, — ну, про цього також не набагато більше знаємо.

— Архів згорів, — сказав Хилинський. — Але чутки, що битий був провокатор, — вони були. Ось портрет того, Криштофа.

— Трохи схожі, — сказав я. — Ви не могли б мені зробити копію?

— Бери, — сказав Щука. — Це і є копія. Кепська. Бо й фотографія була кепська. А ще бери ось це. Ледве розшукав.

Це було кілька газет, поруділих від старості й потертих на згинах. І одразу в око впали занадто великі заголовки (зрозуміло, для напівміщанського тоді Кладно це була сенсація, вибух бомби). Заголовки кричали, обіцяючи розкриття злочину у вечірніх чи завтрашніх номерах. Тих, на жаль, не було.

— Їх і не могло бути, — збагнув Щука непорозуміння в моєму погляді. — Через два чи три дні німці влаштували провокацію на радіостанції Гляйвіц. Що це означало?

— Війну з Польщею.

— І не тільки. Це ще й бомбардування Кладно, і наш похід на Західну Білорусію, і два рази, та ні, щодо Кладно — чотири вогневі вали. Фронти. І місто горіло, й архів згорів. А частково, може, забрали німці. А решту спалили. Увесь квартал довкола архіву вигорів.

— Звідки ж тоді відомо про страту Криштофа?

— Дві відхилені апеляції про помилування, — сказав Хилинський. — Кажуть, занадто жорстоко вбив, якщо навіть і провокатора. Ну й промайнула в деяких газетах і тижневиках звістка, що вирок виконаний. Не знаю вже, хто їх на грані війни інформував. Я пам'ятаю тільки замітки в часописах «Gazeta Polska», «Polska zbrojna» (ну, це санаційні підтирки) та ще в «Czas’i» (це краківські консерватори). У газетах скільки не шукав — не знайшов.

— А в пізніших?

— Пізніших не було. Білоруська преса в Західній тільки створювалася, і руки не доходили, щоб про старе тарабанити. Про нове треба було говорити. Ну, а окупанти ліквідували нею польську пресу. Тільки пізніше почала з'являтися преса «gadzinowa». А підпільна преса хоч і почала існувати з жовтий тридцять дев'ятого року, але і їй не до справи Криштофа Висоцького було… Ось займіться ви цим.

І тут вперше подав голос Клепча:

— Попрацюйте над цим. Історико-революційне минуле — цікава річ. І дуже корисна. Виховує людей… Молодь… В дусі, так би мовити…

Щука зморщився:

— Чорт вас знає, Якубе, як ви будь-яку думку, навіть найправильнішу, одним своїм стилем, однією казенщиною можете споганити.

Клепча чомусь на мене, а не на Щуку глянув скоса з явною ворожістю. Я думаю, тому, що графічний аналіз довів, що не моїм почерком була написана записка, яка виманювала Мар'яна з дому назустріч смерті, а тим самим і Клепчева гіпотеза була підрубана під корінь, плюхнулась у багно. Щука непомітно підморгнув мені.