Чорний замок Ольшанський

… Але нехай мене грім поб'є на різдво, якщо наші пригоди на цьому закінчилися. Ми підходили до замкової брами, і тут мені спало на думку:

— Хлопці, давайте заглянемо. Може, вони, ця «пані з ченцем», і сьогодні з'являться.

Трохи підігріті «медом», вони погодилися. І от ми досить галасливо ввалилися в запаскуджений двір. Місяць освітлював його половину, лежав на вежах костьолу за мурами. І нічого.

І раптом я, зиркнувши на галерею трохи правіше, ніж того разу, помітив.

— Хлопці, он вони.

— Та де? Нічого не бачу, — сказав Шаблика. — Ой, ні, он вони.

По галереї, видно, кінчаючи вже свій нічний похід, рухалися темна довга тінь і тінь світла. Секунда… третя… зникли.

— Ну, самі бачили, що б це могло бути? — спитав я.

— А біс мене вражий побери, якщо я знаю, що це, — буркнув Змогитель. — Містика якась, так воно і так, матері твоїй ковінька.

— Ну, — зітхнув Шаблика, — за долю молодого покоління можна не турбуватися. Учитель білоруського красного письменства хворий на містицизм і лається, як босяк.

Покинувши замок, ми потиснули один одному руки і розійшлися. Я попрямував уздовж замкового муру до плебанії. Тут було темно, місячне світло падало тільки на Ольшанку та парк за нею, і перетинали це оливкове світло тільки чорні тіні від веж.

І тут, ніби мало було мені на сьогоднішній день, я почув справа, ніби з самого нутра муру, спочатку якесь невиразне «бу-бу-бу», а потім не менш невиразні слова.

Я підвів голову — у бійниці нижнього бою тьмяно вимальовувалася плеската біла пляма. Обличчя. І на цій невиразній плямі ворушилося щось темне. Рот. Я міг би чиркнути сірником, але слова раптом стали виразніші, хоч і уривчасті, і в цьому вже не було потреби.

— Відійди. Відійди… Мій дім, мій замок, моя фортеця. І що над нею — моє… І під нею… Я вам дам, дам, душогубам, я нам дам циклон… Людожери… Фашистюги кляті… Жити хочу!.. Жити!.. Дітки дивляться, просяться… Вартую, вартую їх!.. І таємність вартую! Геть!..

Я мимоволі прискорив ходу, аби не чути цього боже вільного бурмотіння, і, аж доки не вийшов на освітлений місяцем краєчок ставу, навздогін мені долітало:

— Бу-бу-бу-бу.

Підходячи вже до плебанії, я подумав, що справді, можливо, й божевілля, але якесь уже дуже осмислене. Зручне для людини божевілля. Лопотуху теж поки що не можна було викреслювати зі списку. На нього так само поки що падала підозра.