Я обслуговував англійського короля

тавитися так, як ставилися до неї, коли вона вирушала в бригаду, як вони прагнуть, аби вона розмовляла з ними так, як колись, лише животом і ногами, лише усім тим сподом, який відділяє тонка ґумка на її майточках, і ніхто не розуміє, що вона віддала перевагу тій частині тіла, яка височить над цією розділовою ґумкою… І ось я вийшов з автобуса в Срні, запитав, де контора ремонту доріг, і зголосився, що я той, хто буде цілий рік працювати шляховиком де-небудь далеко, майже в горах, на ділянці, де ніхто не хоче бути… І після обіду я отримав коника і воза, мені порадили, щоб я купив козу, і подарували вівчура, з яким я хутко заприязнився, вгостивши салямі, і ось я неквапно їхав возом по дорозі, яка без кінця полого піднімалася вгору, мені відкривалися пейзажі з могутніми ялинами й високими соснами, які змінювалися молодняком і чагарниками за зруйнованими парканами і плотами, що розсипалися, як сухий пірник, штахети повільно гнили і перетворювалися на гумус, з якого зростала малина і хижі пагони ожини, я крокував поруч з коником, що покивував головою, то був такий кінь, як у шахтах, гадаю, той коник, мабуть, мусив працювати десь під землею, бо мав такі красиві очі, які я бачив в опалювачів і тих людей, що працюють за дня при світлі лампочок чи шахтарських каганців, очі, які бувають у людей, що піднялися нагору або щойно вибігли з кітлярні, аби поглянути вгору, яке прекрасне небо, бо для таких очей будь-яке небо прекрасне. В’їхавши до того безлюдного краю, я проминав лісові хатинки німецьких робітників, які виїхали, перед кожною я зупинявся і стояв на порозі по груди в кропиві і здичавілій малині, крізь гілля я зазирав до кухонь і в кімнати, що позаростали травою, майже в кожному будинку висіли лампочки, і я йшов, орієнтуючись по дротах, аж поки вийшов до струмочка, де побачив руїни маленької електростанції з крихітною турбіною, яку приводила у рух вода, то була електростанція, зведена руками робітників, які тут валили ліс, лісорубами, які тут жили і мусили виїхати… їм довелося виїхати, бо їх виселили, як і тих багатих, яких я добре знав, які займалися політикою, були зарозумілі й безцеремонні, хвалькуваті, жорстокі і переповнені гординею, вона їх, врешті-решт, і знищила, це я розумів, але я не розумів, чому змусили виїхати ті робітні руки, на місці яких тепер ніхто не працює, мені було шкода тих людей, у яких не було нічого, окрім важкої праці в лісі і маленького поля на узліссі, робітників, які не мали часу на те, щоб бути зарозумілими і хвальками, зате вони були покірні, бо так їх навчило те життя, в яке я зазирнув і назустріч якому йшов. І тут мене осяяло, я відчинив коробку з тією золотою зіркою, перетягнув вельветовий піджак ясно-блакитною стрічкою і рушив далі, тепер на грудях у мене виблискувала зірка, і я крокував у ритмі, у якому кивав шиєю коник, він щохвилини обертав голову, дивився на мою стрічку й іржав, і коза бекала, і вівчур на мене радісно гавкав, ледь не зірвавши ту мою стрічку, потім я знову зупинився, відв’язав козу і пішов подивитися на інші будівлі, тут була якась забігайлівка, корчма в лісі, з величезним залом, який, на диво, був сухим і з маленькими віконцями, напевно, все тут збереглося так, як було раніше, і запилені гальби на полицях, і бочка з піпою на дилях, і дерев’яний молот, щоб вибивати чопик… виходячи, я відчув чийсь погляд, це була кицька, яка тут залишилася, я покликав її, вона занявкала, я повернувся з ковбасою і навпочіпки манив її, киці хотілося, аби я її погладив, але вона здичавіла і відвикла від людського запаху, тому раз у раз відскакувала від мене, я поклав ковбасу, вона жадібно їла, я простяг руку, але кицька відскочила, вигнула спину і зашипіла… Я вийшов на світло, коза вже напилася зі струмка, я взяв відро, набрав води і подав коникові, і коли він напився, ми рушили далі, на закруті я озирнувся, щоб поглянути, який вигляд мають ці місця ззаду, це так само, як раніше я ніколи не пропускав красивих жінок, що проходили повз мене, завше на них озирався, а тут побачив, що кицька з тієї кнайпи біжить за нами, і я визнав у цьому добру ознаку, я цьвохнув батіжком і загулюкав, така якась радість вивільнилася у мене з грудей, і знічев’я я заспівав, спочатку несміливо, бо не співав усе своє життя, за все життя мені не спало на думку, за всі ці десятиліття не спало мені на думку, що я можу заспівати… і тепер я співав, вигадуючи слова і фрази, якими заповнював пробіли в тих піснях… вівчур завив, сів і довго вив, я дав йому шматок ковбаси, і він потерся об мої ноги, але я не переставав співати, мовби тим співом, не піснею, виражав себе, виражав уже самим криком, який вважав піснею, я співав так само, як вив пес, але відчував, що випускаю цим співом з себе шухляди й шкатулки, повні застарілих векселів і зайвих листів та листівок, що з моїх вуст вилітають обривки старих, наполовину розшматованих, одна на одну наклеєних афіш, які всі разом утворюють безглузді тексти, де звіти з футбольних матчів змішуються з оголошеннями про концерти, плакати з виставок зливаються з афішами про виступи духових оркестрів, все те, що осідає в людині, наче дим і кіптява в легенях курця. І ось я співав, і було мені так, ніби я відхаркував і відпльовував те, чим забилися горло й горлянка, було мені так, як пивним руркам, які шинкар пропарює і чистить струменем води, у мене було відчуття, ніби я кімната, де жили два покоління родини і де зі стін зірвано шпалери, наклеєні одна на одну багатьма шарами… Я проїжджав місцину, де ніхто навіть не міг мене чути, куди не глянь, всюди одна природа, з пагорба я бачив самі ліси, а те, що залишилося після людини та її праці, поступово й цілковито поглинав ліс, від нивок зосталося лише каміння, до будинків заходила трава й чагарі, пагілля бузини піднімало цементні підлоги й дошки і відвалювало їх набік, а над ними бузина розпрямляла своє листя і гілля, бузина працює з більшою силою, ніж важіль, ніж гідравлічні підіймачі і преси. І так ото повз купи гравію і жорстви я під’їхав до великої будови. Обійшов її довкола і зрозумів, що тут, поряд з дорогою, мені буде добре, адже мені сказали, що я повинен посипати шосе гравієм і підтримувати його в порядку, хоча нині ніхто не їздить по цьому шосе і не їздитиме, і шосе підтримується лише на випадок, якби що-небудь сталося або влітку довелося б перевозити дрова. І раптом я почув якесь людське нарікання, гру скрипки і знову такий співучий плач, що я завернув з дороги на голос і навіть не помітив, що коник, якого я напоїв і закинув посторонки на хомут, що коник, і коза, і вівчур ішли за мною, і я дійшов до групки з трьох осіб. То були цигани, то були ті, яких я приїхав змінити, і я побачив, а те, що я побачив, було дивовижне, як неймовірне здійснилося… стара циганка сиділа, як усі кочівники, навпочіпки біля маленького багаття і помішувала паличкою в баняку, що вушками спирався на два камені, однією рукою помішувала, а ліктем другої спиралася на коліно, підтримуючи долонею чоло, і на долоню їй опадало пасмо сплутаного чорного волосся… і старий циган сидів на землі з розкинутими ногами і потужними ударами молота забивав у дорогу рівно насипаний гравій, і над ним, нахилившись, стояв молодий чоловік у чорних штанях, вузьких у стегнах і розширених унизу, він грав на скрипці якусь пристрасну думу, таку циганську пісню, яка, напевно, підсилювала в старому якийсь настрій, бо він яйкав і квилив довгим тужливим плачем, і під враженням цієї музики вирвав пучок волосся і кинув його в багаття, і знову забивав каміння, поки його син або зять грав на скрипці, а стара варила якусь страву. І я побачив, що мене чекає, що я буду тут сам, ніхто мені не варитиме обід, не гратиме на скрипці, я буду тут тільки з коником, і з козою, і з псом, і з кішкою, яка постійно йшла за нами на поштивій відстані… Я кашлянув, старенька озирнулася і дивилася на мене, як на сонце… і старий кинув роботу, і парубок відклав скрипку і вклонився мені… я кажу, що ось приїхав на роботу… старий і стара встали і, вклонившись мені, подавали руки і казали, що у них уже все наготовлене, і лише зараз я помітив, що в кущах стоїть підвода, такий легкий циганський возик з високими колесами, і вони сказали, що цього місяця я перша людина, яку вони побачили… і я запитав: справді? але не повірив їм… і молодик узяв з підводи футляр, відкрив його і, ніби дитину в колиску, обережно так поклав туди скрипку і ще обережніше накрив її оксамитовою накидкою з вишитими ініціалами та оздобленою нотами і словами якоїсь пісні… він подивився на свою скрипку, погладив накидку і закрив футляр, потім підскочив на підводу, узяв віжки, і старий шляховик сів теж, поміж себе вони взяли стару та й поїхали по розбитій і ремонтованій дорозі, і зупинилися перед будовою, звідти ще винесли ковдри і перини, кілька горщиків і казан, а я їх умовляв, аби залишилися ще на ніч, але вони квапилися, не могли вже діждатися, як казали, щоб знову побачити хоч одну людину, щоб побачити людей… і я спитав: а як тут було взимку? — «Айяяяй, — заяйкав старий циган, — погано, з’їли ми козу, потім собаку і кицьку, — і, піднявши руку, склав три пальці, як для присяги, і сказав: — три місяці тут не було людини… і засипало нас, пане, снігом»… старенька плакала і повторювала: «…і засипало нас снігом…», і заливалися плачем, і парубок витяг скрипку і заграв тужливу пісню, і старий циган смикнув віжки, і кінь натягнув віжки, і молодий циган з сумним обличчям рвійно грав навстоячки, розст�