Я обслуговував англійського короля

Але тепер я сприймав усе це інакше, я навчився кпити сам із себе, мені вже вистачало самого себе. Присутність людей починала мене обтяжувати, я відчував, що розмовляти мені доведеться хіба з самим собою, що це буде наймиліший і найприємніший для мене співбесідник, моє друге «я», той мій спонукач і вихователь, що сидів у мені, з яким я тепер заходив у бесіду з дедалі більшим і більшим задоволенням. Може, подіяло на мене те, що я чув від пана професора, який опановував себе в лайці, жоден візник не вмів так лаятися ні на коней, ні на людей, як пан професор французької літератури і естетики… і при цьому розповідав нам про все, що цікавило і його, розповідав кожного вечора, щойно відчинивши двері, доки не заснув, доки не заснули ми, до останньої хвилини розповідав, що таке естетика і що таке етика, і про філософію, і філософів, і завжди казав про філософів, включно з Ісусом Христом, що то банда розбійників, і негідників, і вбивць, і пройдисвітів, і якби їх не було, то було б людству краще, але й саме людство: «Нащадки глупі, злі й злочинні…», і ось, напевно, цей професор переконав мене в тому, що потрібно бути самому, щоб увечері дивитися на зірки, а ополудні у глибокі криниці… і ось я наважився, одного ранку встав, потиснув усім руку, подякував за все і пішов назад до Праги, бо я й так уже пересидів тут майже півроку, а пан професор і та його дівчина говорили між собою тільки і тільки по-французьки, і завше їм було про що побалакати, пан професор починав розповідати, ледве прокинувшись, і, хоч би куди йшов, то завше настроювався, як би то краще спсячити цю дівчину, котра погарнішала, і як її ще дужче й дужче здивувати черговими подробицями, які йому доводилося готувати наперед, бо, як я бачив, він закохався в неї на цьому пустищі не на життя, а на смерть, а оскільки я колись обслуговував ефіопського імператора, то зрозумів, що ця дівчина буде його долею, хоча колись його кине, коли дізнається все, чого знехотя навчилася, і що її одного дня осяяло, і завдяки чому вона стала красивою… одного вечора вона повторила зовсім в іншому значенні, а не в тому правильному, те, що пан професор колись сказав їй, певну цитату Арістотеля, якому докоряли, що він обікрав Платона… і Арістотель сказав, що лоша, виссавши молоко, брикне кобилу. Так, владнав я останні формальності з моїм останнім місцем праці, яке вважав, що буде останнім, і воно, либонь, останнім і буде, адже я себе знав, я ж обслуговував ефіопського імператора, і отако йшов я собі на вокзал, а навпроти Марцела, задумана, з волоссям, стягнутим у кіску, а та косичка була перев’язана ліловою стрічкою, вона йшла замислена, а я дивився на неї, але вона пройшла повз мене, як сновида, перехожі озиралися на неї, як і я, під пахвою вона тримала книжку, та колишня дівчина з шоколадної фабрики «Оріон» Маршнера… викрутивши голову, мені вдалося прочитати, що назва тієї книжки «Histoire du Surréalisme», і вона йшла собі, а я засміявся і з’явилося у мене бажання розвернутися, я уявив цю уперту і грубу дівку, яка розмовляла з професором так, як звикла у своєму Кошіржі[39], дівку, яку професор навчив усього, що личить дамі… тепер вона пройшла повз мене, як варварська поглиначка університетської бібліотеки, і я достеменно знав, що ця дівчина не буде щаслива, що її життя буде сумно-прекрасним, що життя з нею для чоловіка буде мукою, та водночас і наповнене змістом…