Я обслуговував англійського короля

Та Марцела, дівчина з шоколадної фабрики «Оріон» фірми Маршнера, часто уявлялася мені такою, якою я зустрів її, з книжкою під пахвою, я думав про цю книжку, про те, що, мабуть, перетекло з її сторінок у цю замислену і вперту голову, і взагалі я бачив лише цю голову з красивими очима, які ще торік не були красиві, але то все той професор, він зробив з тієї дівчини красуню з книгою, я бачив, як її пальці побожно й шанобливо розкривають обкладинку, чисті пальці беруть сторіночку за сторіночкою, наче оплатку для святого причастя, я бачив, як, перш ніж узяти книгу, вона йде мити руки, бо вона несла цю книгу неабияк, сам спосіб, яким вона несла її, бив у очі своєю шляхетною і шанобливою святістю, так, як тоді вона крокувала в задумі, скидаючись на музичну резонансну ялину, вся її приваба була усередині, зсередини через камертон очей ця музика виявляла відгомін в очах того, хто здатний бачити її такою, якою вона несподівано стала, в яку перевтілилась, мовби з горла пляшки інша сутність речі перетекла в інший бік, всередину, і та інша суть речі була прекрасна. І при кожному спогаді про те, як ішла ця дівчина з шоколадної фабрики, я обкладав її, а якби міг, то й справді усю її обклав би пелюстками й квітами півоній, я обклав би її голову ялиновими й сосновими гілочками, і опалим листям омели, я, котрий бачив у жінок тільки ту частину, що від пояса додолу, ноги й живіт, я завдяки цій дівчині підняв свої очі і свою пристрасть догори, до красивої шиї і красивих рук, що відкривали книгу, до очей, з котрих струмує та краса, яку вона здобула тією своєю переміною і яка цілком щиро розливалася по всьому дівочому обличчі, у кожній зморшці, у примруженні очей, у легкій усмішці і в підкресленому потиранні носа зліва направо звабливим вказівним пальчиком, усі ці деталі обличчя олюднені французькими словами й французькими фразами, а відтак розмовою, і, нарешті, заглибленням у складні, але прекрасні вірші красивих молодих чоловіків, поетів, які виявляли людський чар, — це все стало для мене дійсністю, коли неймовірне здійснилося… дівчина з шоколадної фабрики «Оріон» Маршнера, її голівку я обрамовував усіма квітами Святої Богородиці, які вигадав для неї, аби її прикрасити… Цілу дорогу в потязі я думав про цю дівчину, усміхався, сам ставав нею, на всіх вокзалах, на всіх рухливих стінках вагонів, що їхали або стояли на найближчих коліях, я подумки приклеював плакат з її зображенням, я навіть сам себе хапав за руку і пригортав її до себе, мовби тримав її руки, я роззирався по обличчях попутників, ніхто не міг зрозуміти, що везу я з собою і в собі, ніхто з мого обличчя не здогадався б, що саме я везу з собою, і коли я вийшов на останній станції і потім ще їхав автобусом по красивих місцях, таких схожих на ті, де я валив резонансні ялини, які спочатку обкладав високо настеленими гілками, ніби перинами, я малював і домальовував портрет дівчини з фабрики «Оріон» Маршнера, я бачив її, бачив, як знайомі покрикують на неї, як ставляться або прагнуть ставитися так, як ставилися до неї, коли вона вирушала в бригаду, як вони прагнуть, аби вона розмовляла з ними так, як колись, лише животом і ногами, лише усім тим сподом, який відділяє тонка ґумка на її майточках, і ніхто не розуміє, що вона віддала перевагу тій частині тіла, яка височить над цією розділовою ґумкою… І ось я вийшов з автобуса в Срні, запитав, де контора ремонту доріг, і зголосився, що я той, хто буде цілий рік працювати шляховиком де-небудь далеко, майже в горах, на ділянці, де ніхто не хоче бути… І після обіду я отримав коника і воза, мені порадили, щоб я купив козу, і подарували вівчура, з яким я хутко заприязнився, вгостивши салямі, і ось я неквапно їхав возом по дорозі, яка без кінця полого піднімалася вгору, мені відкривалися пейзажі з могутніми ялинами й високими соснами, які змінювалися молодняком і чагарниками за зруйнованими парканами і плотами, що розсипалися, як сухий пірник, штахети повільно гнили і перетворювалися на гумус, з якого зростала малина і хижі пагони ожини, я крокував поруч з коником, що покивував головою, то був такий кінь, як у шахтах, гадаю, той коник, мабуть, мусив працювати десь під землею, бо мав такі красиві очі, які я бачив в опалювачів і тих людей, що працюють за дня при світлі лампочок чи шахтарських каганців, очі, які бувають у людей, що піднялися нагору або щойно вибігли з кітлярні, аби поглянути вгору, яке прекрасне небо, бо для таких очей будь-яке небо прекрасне. В’їхавши до того безлюдного краю, я проминав лісові хатинки німецьких робітників, які виїхали, перед кожною я зупинявся і стояв на порозі по груди в кропиві і здичавілій малині, крізь гілля я зазирав до кухонь і в кімнати, що позаростали травою, майже в кожному будинку висіли лампочки, і я йшов, орієнтуючись по дротах, аж поки вийшов до струмочка, де побачив руїни маленької електростанції з крихітною турбіною, яку приводила у рух вода, то була електростанція, зведена руками робітників, які тут валили ліс, лісорубами, які тут жили і мусили виїхати… їм довелося виїхати, бо їх виселили, як і тих багатих, яких я добре знав, які займалися політикою, були зарозумілі й безцеремонні, хвалькуваті, жорстокі і переповнені гординею, вона їх, врешті-решт, і знищила, це я розумів, але я не розумів, чому змусили виїхати ті робітні руки, на місці яких тепер ніхто не працює, мені було шкода тих людей, у яких не було нічого, окрім важкої праці в лісі і маленького поля на узліссі, робітників, які не мали часу на те, щоб бути зарозумілими і хвальками, зате вони були покірні, бо так їх навчило те життя, в яке я зазирнув і назустріч якому йшов. І тут мене осяяло, я відчинив коробку з тією золотою зіркою, перетягнув вельветовий піджак ясно-блакитною стрічкою і рушив далі, тепер на грудях у мене виблискувала зірка, і я крокував у ритмі, у якому кивав шиєю коник, він щохвилини обертав голову, дивився на мою стрічку й іржав, і коза бекала, і вівчур на мене радісно гавкав, ледь не зірвавши ту мою стрічку, потім я знову зупинився, відв’язав козу і пішов подивитися на інші будівлі, тут була якась забігайлівка, корчма в лісі, з величезним залом, який, на диво, був сухим і з маленькими віконцями, напевно, все тут збереглося так, як було раніше, і запилені гальби на полицях, і бочка з піпою на дилях, і дерев’яний молот, щоб вибивати чопик… виходячи, я відчув чийсь погляд, це була кицька, яка тут залишилася, я покликав її, вона занявкала, я повернувся з ковбасою і навпочіпки манив її, киці хотілося, аби я її погладив, але вона здичавіла і відвикла від людського запаху, тому раз у раз відскакувала від мене, я поклав ковбасу, вона жадібно їла, я простяг руку, але кицька відскочила, вигнула спину і зашипіла… Я вийшов на світло, коза вже напилася зі струмка, я взяв відро, набрав води і подав коникові, і коли він напився, ми рушили далі, на закруті я озирнувся, щоб поглянути, який вигляд мають ці місця ззаду, це так само, як раніше я ніколи не пропускав красивих жінок, що проходили повз мене, завше на них озирався, а тут побачив, що кицька з тієї кнайпи біжить за нами, і я визнав у цьому добру ознаку, я цьвохнув батіжком і загулюкав, така якась радість вивільнилася у мене з грудей, і знічев’я я заспівав, спочатку несміливо, бо не співав усе своє життя, за все життя мені не спало на думку, за всі ці десятиліття не спало мені на думку, що я можу заспівати… і тепер я співав, вигадуючи слова і фрази, якими заповнював пробіли в тих піснях… вівчур завив, сів і довго вив, я дав йому шматок ковбаси, і він потерся об мої ноги, але я не переставав співати, мовби тим співом, не піснею, виражав себе, виражав уже самим криком, який вважав піснею, я співав так само, як вив пес, але відчував, що випускаю цим співом з себе шухляд�