Я обслуговував англійського короля

[37] дурепо, ось розщіпну пасок і дам тобі по губах, не тою шкірою, а тою пряжкою…», і знову терпляче повторював ті французькі слова… а очима й голосом ніби гладив її, цю дівчину з шоколадної фабрики «Оріон» фірми Маршнера… котра, мабуть, знову повторювала ті слова погано, мені здалося, що ця Марцела упирається, що їй нудно вчитися, що вона знає, але зумисне каже так, щоб професор її ніжно картав: «Нащадки глупі, злі й злочинні…», і коли я зачиняв двері, пан професор сказав мені услід: «Дякую!» А я вистромив у двері голову і сказав: «Я обслуговував ефіопського імператора…» і провів долонею по блакитній стрічці. Їм довелося позичити мені запасні ґумові чоботи, бо місця тут вологі, вранці випадало стільки роси, що вона тремтіла, наче штора, осипаючись вервечками на кожну гілочку, на кожен листочок, досить було тільки зачепити якусь гілочку, і роса починала скрапувати, ніби порване намисто. З першого дня роботи виявилося до дідька й трохи. Ми підійшли до ялини, гарної ялини, яку вже до половини обступили соснові і ялинові відростки, і ми їх відсікали, і шар за шаром укладали все вище й вище, аж поки прийшли двоє робітників з пилкою, і пан професор сказав мені, що це не звичайна ялина, а резонансна, і на доказ цього витяг із сумки камертон, ударив ним об стовбур і приставив мені до вуха, і камертон гарно зазвучав, видаючи світлі звуки, повні концентричних кольорових кілець, а потім він порадив, щоб я, приклавши вухо до стовбура, послухав ці райські звуки… і так ми обоє стояли, обіймаючи резонансну ялину, дівчина сиділа на пеньку й курила, демонструючи не так байдужість, як те, що їй усе набридло і надокучило, вона закочувала очі до неба, ніби жалілася йому, з ким тут, на цьому світі, їй доводиться нудьгувати, я сповз на землю і обіймав, уклякнувши, той стовбур, який гудів гучніше за телеграфний стовп, а потім, коли робітники стали на коліна, щоб спиляти ялину, я виліз на купу зрізаних гілок, що сягали до половини ялинового тіла, і прислухався, як врізається пила і піднімається від ялини вгору гучна скарга, я чув, як вона граційно піднімається і як убиває її безперервний гук пилки, як скаржиться стовбур, що йому вгризаються в тіло… відтак пан професор гаркнув, щоб я спустився вниз, я зісковзнув, і за хвилю ялина нахилилася, загойдалася, ще трішки постояла, нахилившись, а потім швидко з наріканням упала від самого кореня, і складені на купу гілки, наче розкриленими руками, затримали її, уповільнивши падіння і, як сказав пан професор, уберегли, не давши розколотися і замовкнути музиці ялинових кілець, бо таких ялин, як ця, мало, і що тепер справа за нами, її треба обчухрати, акуратно і за планом, який у нього при собі, розпиляти і, знову ж таки, акуратно на подушках з гілок відвезти на фабрику, де цю ялину розпиляють на дошки, на дощечки, на тоненькі дощиночки, з яких на фабриці зроблять скрипки й віолончелі, музичні смичкові інструменти… але головне знайти оті дощечки, які назавжди законсервували в собі ялинову музику… І отак ото прожив я тут уже місяць, потім два, ми готували гілки, щоб музичні резонансні ялини лягали так, як мама кладе на перину дитинку, і не переламали ці звуки, ув’язнені в їхньому акустичному стовбурі, і щовечора я слухав, як жахливо пан професор гнівається, як лає нас грубими словами, і не лише цю дівчину, а й мене, ми були ідіоти і придурки, гієни плямисті і скунси верескливі, а все це, аби швидше навчити нас французьких слів. І поки я варив вечерю у кахляних печах, які трапляються в горах, і запалював гасові лампи, я прислухався до красивих слів, які постійно невдало вилітали з вуст тієї дівчини, яку відправили з шоколадної фабрики до лісу за те, що любила веселитися, любила спати щоразу з іншим парубком, як вона оповіла нам, і взагалі її сповідь не відрізнялася від тих, які я чув від подібних дівчат з вулиці, різниця була тільки в тому, що ця дівчина усе робила із задоволенням і задармо, лише заради кохання, лише заради хвилевої втіхи від того, що хвилину, а може, й цілу ніч хтось її любив, і цього було достатньо, щоб бути щасливою, бо тут їй доводилося працювати і на додачу ще й цілий вечір вивчати французькі слова, не тому, що вона хотіла, а тому, що їй було нудно, і вона не знала, як убити такий довгий вечір, якщо не було з ким… наступного місяця пан професор почав читати лекції з французької літератури двадцятого століття, і тут настала така зміна, що ми обоє зраділи… Марцела почала виявляти цікавість, пан професор цілий вечір розповідав їй про сюрреалістів і про Робера Десноса, і про Альфреда Жаррі, і про Рібемона де Сіні, про красенів Парижа і красунь… і якось він показав нам книжку, що називалася «Ружа для всіх»,[38] і щовечора читав і перекладав по одному віршу, а на роботі ми його розбирали, образ за образом, все було таке незрозуміле, але коли ми його аналізували, то пробиралися до змісту, і я слухав і почав читати книжки, важку поезію, якої ніколи не любив, а тепер її читав і розумів так, що часто давав своє тлумачення, і пан професор казав: «Бовдуре, ідіоте, звідки ви то знаєте?» І я відчував себе котиком, якому хтось почухав шийку, так приємно це було, коли пан професор когось лаяв, напевно, я починав йому подобатись, бо він лаяв мене так само, як Марцелу, з якою на роботі говорив уже тільки по-французьки… Відтак одного дня я поїхав на фабрику з тим музичним деревом і, здавши його, отримав платню, купив харчі і крупи, а ще купив пляшечку коньяку і букет гвоздик, і вже збирався додому, але на розі фабрики почався дощ, і тоді я сховався під дерево, а потім забіг до якоїсь старої вбиральні, аби сховатися від зливи, що барабанила по дошках, якими була вкрита стріха тієї вбиральні, але то була не вбиральня, то мусив бути колись шільтергауз, будиночок для військової варти, я помітив, що й щілини з боків будиночка забиті дощечками, аби не дуло… І от я сидів там, роззирався, постукуючи по тих дощечках, якими були оббиті стріха і бічна стіна… а коли дощ перестав, я повернувся на фабрику музичних інструментів, двічі мене виганяли, але я все ж пробився до директора і повів його за фабрику, за зруйнований склад, і все вийшло так, як я й передбачав, десять коштовних дощечок бозна-якої давності, якими хтось перед роками оббив цю вартівню від протягів… «Як ви здогадалися, що це музичне резонансне дерево?» — здивувався директор… «Я обслуговував ефіопського імператора», — кажу, але директор сміявся, попліскуючи мене по спині і захлинаючись зо сміху, і повторював: то вам пощастило… я теж посміхався, бо, напевно, я так змінився, що вже ніхто в мені і не впізнав би того, хто справді обслуговував ефіопського імператора…