Я обслуговував англійського короля

� й шкатулки, повні застарілих векселів і зайвих листів та листівок, що з моїх вуст вилітають обривки старих, наполовину розшматованих, одна на одну наклеєних афіш, які всі разом утворюють безглузді тексти, де звіти з футбольних матчів змішуються з оголошеннями про концерти, плакати з виставок зливаються з афішами про виступи духових оркестрів, все те, що осідає в людині, наче дим і кіптява в легенях курця. І ось я співав, і було мені так, ніби я відхаркував і відпльовував те, чим забилися горло й горлянка, було мені так, як пивним руркам, які шинкар пропарює і чистить струменем води, у мене було відчуття, ніби я кімната, де жили два покоління родини і де зі стін зірвано шпалери, наклеєні одна на одну багатьма шарами… Я проїжджав місцину, де ніхто навіть не міг мене чути, куди не глянь, всюди одна природа, з пагорба я бачив самі ліси, а те, що залишилося після людини та її праці, поступово й цілковито поглинав ліс, від нивок зосталося лише каміння, до будинків заходила трава й чагарі, пагілля бузини піднімало цементні підлоги й дошки і відвалювало їх набік, а над ними бузина розпрямляла своє листя і гілля, бузина працює з більшою силою, ніж важіль, ніж гідравлічні підіймачі і преси. І так ото повз купи гравію і жорстви я під’їхав до великої будови. Обійшов її довкола і зрозумів, що тут, поряд з дорогою, мені буде добре, адже мені сказали, що я повинен посипати шосе гравієм і підтримувати його в порядку, хоча нині ніхто не їздить по цьому шосе і не їздитиме, і шосе підтримується лише на випадок, якби що-небудь сталося або влітку довелося б перевозити дрова. І раптом я почув якесь людське нарікання, гру скрипки і знову такий співучий плач, що я завернув з дороги на голос і навіть не помітив, що коник, якого я напоїв і закинув посторонки на хомут, що коник, і коза, і вівчур ішли за мною, і я дійшов до групки з трьох осіб. То були цигани, то були ті, яких я приїхав змінити, і я побачив, а те, що я побачив, було дивовижне, як неймовірне здійснилося… стара циганка сиділа, як усі кочівники, навпочіпки біля маленького багаття і помішувала паличкою в баняку, що вушками спирався на два камені, однією рукою помішувала, а ліктем другої спиралася на коліно, підтримуючи долонею чоло, і на долоню їй опадало пасмо сплутаного чорного волосся… і старий циган сидів на землі з розкинутими ногами і потужними ударами молота забивав у дорогу рівно насипаний гравій, і над ним, нахилившись, стояв молодий чоловік у чорних штанях, вузьких у стегнах і розширених унизу, він грав на скрипці якусь пристрасну думу, таку циганську пісню, яка, напевно, підсилювала в старому якийсь настрій, бо він яйкав і квилив довгим тужливим плачем, і під враженням цієї музики вирвав пучок волосся і кинув його в багаття, і знову забивав каміння, поки його син або зять грав на скрипці, а стара варила якусь страву. І я побачив, що мене чекає, що я буду тут сам, ніхто мені не варитиме обід, не гратиме на скрипці, я буду тут тільки з коником, і з козою, і з псом, і з кішкою, яка постійно йшла за нами на поштивій відстані… Я кашлянув, старенька озирнулася і дивилася на мене, як на сонце… і старий кинув роботу, і парубок відклав скрипку і вклонився мені… я кажу, що ось приїхав на роботу… старий і стара встали і, вклонившись мені, подавали руки і казали, що у них уже все наготовлене, і лише зараз я помітив, що в кущах стоїть підвода, такий легкий циганський возик з високими колесами, і вони сказали, що цього місяця я перша людина, яку вони побачили… і я запитав: справді? але не повірив їм… і молодик узяв з підводи футляр, відкрив його і, ніби дитину в колиску, обережно так поклав туди скрипку і ще обережніше накрив її оксамитовою накидкою з вишитими ініціалами та оздобленою нотами і словами якоїсь пісні… він подивився на свою скрипку, погладив накидку і закрив футляр, потім підскочив на підводу, узяв віжки, і старий шляховик сів теж, поміж себе вони взяли стару та й поїхали по розбитій і ремонтованій дорозі, і зупинилися перед будовою, звідти ще винесли ковдри і перини, кілька горщиків і казан, а я їх умовляв, аби залишилися ще на ніч, але вони квапилися, не могли вже діждатися, як казали, щоб знову побачити хоч одну людину, щоб побачити людей… і я спитав: а як тут було взимку? — «Айяяяй, — заяйкав старий циган, — погано, з’їли ми козу, потім собаку і кицьку, — і, піднявши руку, склав три пальці, як для присяги, і сказав: — три місяці тут не було людини… і засипало нас, пане, снігом»… старенька плакала і повторювала: «…і засипало нас снігом…», і заливалися плачем, і парубок витяг скрипку і заграв тужливу пісню, і старий циган смикнув віжки, і кінь натягнув віжки, і молодий циган з сумним обличчям рвійно грав навстоячки, розставивши ноги, циганські романси, і бабуся циганська, і циганський дідок тихенько плакали, яйкаючи, і кивали мені обличчями, повними страждань і зморшок, кивали мені і жестами рук давали зрозуміти, що їм мене шкода, навіть відкидають мене, обома руками вони відкидали мене не так від себе, як від життя, мовби тими руками запорпували мене, ховали… І на пагорбі старий підвівся і знову вирвав жмут волосся, і підвода з’їжджала з пагорба, і рука лише викинула цей жмут волосся на доказ, напевно, великого відчаю і жалю до мене… я увійшов до великої зали покинутої корчми, щоб роздивитися, де буду жити, а коли я обходив будівлю, зазирнувши в хліви, дровітню, клуню, то навіть не помітив, що за мною чимчикували коник, коза, пес і позаду кицька… Коли я подався до помпи за водою, щоб помитися, за мною поважно крокували коник, коза, вівчур і кицька… я обернувся і дивився на них, вони дивилися на мене, і я зрозумів, що вони бояться, щоб я не покинув їх тут, я посміхнувся і погладив одного за одним по голові, кішці теж хотілося, але сила остраху її, дослівно, відстрелила назад…