Я обслуговував англійського короля

[40], про те, з чого складається людина, що у ній є фосфор, а з цього фосфору вийшло б десять коробок сірників, що в ній є залізо, а з того заліза можна б викувати цвях, на якому людина могла б повіситись, що у ній є вода, і на цій воді можна б зварити десять літрів юшки з потрухів… я розповідав про це селянам, і вони лякалися, боялися мене, і морщилися від того, що їх чекає… тому вони віддавали перевагу моїм розповідям про те, що буде з ними, якщо вони помруть тут. І ось одного дня вночі ми пішли на цвинтар на пагорбі і я показав їм вільні місця, звідки, якщо будуть там поховані, вони попадуть однією половиною в Північне море, а іншою половиною в Чорне море, головне, покласти труну впоперек горба, мовби на гребінь стріхи… Потім я повертався з закупами додому і дорогою роздумував, цілу дорогу я розважався, повторюючи вголос усе, що за день наговорив і зробив, і я питав себе, чи правильно я це сказав або зробив, і правильним вважав лише те, що мене веселило, не так веселило, як дітей або п’яниць, але так, як учив мене пан професор французької літератури, веселість — це метафізична потреба, бо якщо людину щось веселить, то це воно і є, «ви ідіоти, ви нащадки глупі, злі й злочинні», казав він нам і так нас лаяв, аби привести туди, куди хотів, аби забавою була для нас поезія, речі і прекрасні події, і краса, вплив і призначення якої завжди спрямовані до вічності, бо вплив і значення краси завжди спрямовані до трансцендентного, тобто у нескінченність і вічність. Ще для цього мого помешкання, кнайпи, яка була водночас і танцювальною залою на випадок, якщо б я вже не міг інакше і затужив за тим, аби хтось був зі мною, аби прийшла хоч якась людина, то я ще до зими закупив у селі великі старі дзеркала, кілька штук я дістав навіть задурно, люди раді були їх позбутися, бо казали, що коли в них дивляться, то в дзеркалах з’являються німці… я обклав їх ковдрами й газетами і привіз додому, цілий день я забивав у стіни кілочки і на ці кілочки вішав дзеркала, цілу стіну я завісив дзеркалами… а відтак я вже був не сам, бо, повертаючись додому, завжди тішився, як піду сам собі назустріч, сам собі вклонюся в дзеркалі і побажаю доброго вечора, і до того часу, поки не піду спати, теж буду не сам, буде нас двоє, і байдуже, що ми будемо робити однакові рухи, але з тим більшою реальністю я зможу ставити собі запитання… і коли я відходжу, то і той, у дзеркалі, повертається спиною, мій двійник, він у кожному дзеркалі, та все ж вирушаю і віддаляюся з кімнати лише я… цей образ я не зумів домислити, чому, відходячи, я не бачу себе, чому тільки тоді, коли поверну голову, то знову бачу своє обличчя, але не свою спину, для цього спотребилося б ще одне дзеркало. Так у мене почало з’являтися дотикове враження від речей, які були невидимі, але були присутні, неймовірне здійснилося, бо хоч коли б я повертався після суботніх закупів або з платнею, я зупинявся біля підніжжя цвинтарного пагорба, спускався до потічка, в який вливалися з боків цівки ручаїв і струмочків ще менших, і тут, у цьому місці, невпинно падала зі скелі вода, і я щоразу вмивався, обмивав обличчя, вода була зимна й прозора, і я міг уявити, як згори з того цвинтаря аж до самого струмочка стікають соки небіжчиків, звичайно, перш ніж потрапити сюди, вони були перегнані і проціджені прекрасною землею, яка вміє робити з трупів цвяхи, на яких можна повіситися, і прозору воду, якою я вмиваюся, так само, як через багато років де-небудь хтось митиме обличчя моєю метаморфозою, хтось чиркне сірник з фосфору мого тіла… і я ніколи не міг стриматися, щоб не попити води з цього струмочка під кладовищем, спочатку я цю воду пробував, ніби дегустатор вино, і так само, як доктор Бадештубе і Бернкастеллєр, знавці рислінгу, здатні виявити у вині запах паротягів, які сотнями проїжджають щодня повз виноградники, або запах багать, які щодня розводять виноградарі, аби підігріти сніданок чи обід, так само, як дим можна розпізнати в букеті рислінгу, так ото і я куштував небіжчиків, давно похованих там, на цвинтарі вгорі, я пробував їх на смак, напевно, для того ж, для чого привіз дзеркала, лише тому, що вони зберегли відображення німців, які зазирали в них, які виїхали кілька років тому, але їхній запах ще зберігся в тих дзеркалах, у які я щодня довго дивлюся, в яких я проходжуюся і так само, як у водах небіжчиків, я, ідучи, бреду крізь ледь видимі портрети, але для людини, для якої неймовірне здійснилося, ці люди реальні, і я труся об дівочі портрети у дірндлах, об меблі за їхніми спинами і марева німецьких родин… І ті селяни, які подарували мені дзеркала, а я за це дав їм зазирнути в дзеркало, яке їх чекає на цвинтарі, і ось вони перед самою Поминальною суботою застрелили мого вівчура, я його навчив, власне, він навчився сам, одного разу я повісив на шию йому торбу з тим, що він піде зі мною на закупи, але побачив, що він побіг по дорозі до села без мене… тоді я написав на пробу записку, чого потребую, і він побіг… а за дві години повернувся й поклав торбу з купленим… відтак замість їздити з коником ледь не через день я посилав вівчура з торбинкою, аби він приніс покупки… а то якогось дня ті селяни, марно прочекавши на мене, побачили мого пса, як він несе закупи замість мене, застрелили мені того пса, щоб я сам приходив до них у кнайпу… і я плакав, тиждень я оплакував вівчура, і потім, тільки-но запріг коника, як випав перший сніг, я вирушив за платнею і великими закупами на зиму, і все я селянам пробачив, бо вони нудьгували без мене, вони вже не с