Я обслуговував англійського короля

е коли я йшов, то навздогад визначав, де раніше садили картоплю, де сіяли овес або жито, але все вже заросло так само, як і села, які я проминав, мовби ішов Тамтим світом, зрештою, на розпутті я побачив, що одне село так і називалося… і всюди серед зруйнованих будівель і парканів стирчали могутні здичавілі гілки і пагони дозріваючих порічок, набравшись хоробрості, я хотів, було, увійти до котрогось із будинків, але не увійшов, я зупинявся перед ними в священному жаху, не міг я переступити поріг там, де все розтрощене на друзки, меблі перекинуті, усі стільці мовби хтось поклав на обидві лопатки, пригостивши їх подвійним нельсоном… хтось розрубував сокирою балки, хтось відчиняв сокирою замкнуту скриню… а в одному селі паслися корови, було полуднє, і корови верталися додому, я йшов за ними, і корови пройшли алеєю поміж старих лип, а з-за них випірнула вежа барокового замку… а коли дерева розступилися, то відкрився красивий замок з дахом, викладеним квадратиками невипаленої смальти, напевно, ренесанс, подумав я, і корови увійшли крізь висаджені ворота до замку, а я йшов за тими коровами, може, вони заблукали, казав я собі, але ті корови мали у замку хлів… велика рицарська зала, до якої вели широкі сходи, і корови стояли на другому поверсі в тій залі під кришталевою люстрою і красивими сценами з життя пастухів, але все намальовано було так, ніби відбувалося десь у Греції, бо жіночі й чоловічі постаті були вбрані не по тутешній погоді, то мусило відбуватися десь на півдні Європи або ще далі, в Землі Обітованій, бо увесь одяг був схожий на той, який на іконах носив Ісус Христос і люди, які з ним жили у ті часи, і ще там були між вікнами великі дзеркала, і ті корови не без задоволення довго розглядали себе, і я навшпиньки спустився сходами по коров’ячих пляцках, і побачив, що це, напевно, початок того майбутнього, коли неймовірне стає дійсністю. Я теж вважав себе за обраного, бо розумів, що якби тут замість мене був хтось інший, він би нічого не помітив, а я отримував задоволення від того, що бачив, і навіть зрадів, що бачу таке запустіння, від якого мені моторошно, то було щось таке, як кожна людина боїться злочину і остерігається аварії, але якщо десь щось трапиться, то кожен, хто може, йде туди і дивиться, і розглядає сокиру в голові або стареньку, яку переїхав трамвай, але я ходив тут і не тікав, як тікають з місця аварії, я радів, що все так, як є, я навіть вирішив, що цих нещасть і мук і цієї звироднілості мені замало, що такого могло б не тільки на мене, а й на увесь світ звалитися більше… Відтак я сидів коло лісничівки, і потім прийшли двоє, і я зрозумів, що це, вочевидь, ті, хто тут живе, з ким я проведу цілий рік, а може, й більше… я сказав, хто я і куди мене послали, і чоловік з сивими вусами, ледь зиркнувши на мене, відповів, а радше пробурчав, що він професор французької літератури… і показав на вродливу дівчину, в якій я відразу розпізнав дівчину з виправного закладу або з тих, що стояли за Прашною Браною і ходили до нас, коли закривалася біржа, по її рухах я навіть уявив, як вона виглядає гола, які кучерики у неї під пахвами, а які в паху, я навіть здивувався з себе і побачив у цьому добрий знак, що ця руда дівчина після стількох років збудила в мені мрію поволі роздягати її, і якщо не насправді, то хоча б очима. І вона сказала, що відбуває тут покарання за те, що любить ночами танцювати, і звуть її Марцела, і що вона була ученицею на шоколадній фабриці «Оріон» у Маршнера. На ній були чоловічі штани, геть у смолі і хвої, і в волоссі теж була хвоя, і вся вона була обліплена хвоєю… і той професор так само, як і вона, мав ґумові чоботи, з яких визирали онучі, і теж був обліплений сосновою і ялиновою смолою, і обидвоє вони пахли, неначе якийсь луг, як галявина. Вони увійшли до лісничівки, я за ними, і такого борделю я не бачив навіть у тих розгромлених, залишених німцями будинках, де хтось з сокирою шукав скарби, розбиваючи замки, щоб дістатися до шафи чи скрині… стіл був засипаний недопалками і сірниками, як і підлога, мовби ліктем хтось постійно скидав усі рештки зі столу. Професор сказав, що я спатиму на другому поверсі, й відразу відвів мене туди і відкрив клямку ґумовим чоботом, ногою. Я опинився у гарній світлиці, вся вона була з дерева, з двома вікнами, до яких припадали гілки і пагони виноградної лози, я відчинив двері і потрапив на кружґанок, теж дерев’яний, по якому можна було обійти довкола будинку і подивитися на всі сторони світу, перебуваючи під постійним наглядом пагонів здичавілого винограду… я сів на випотрошену скриню, склав руки на колінах, і захотілося мені тріумфувати, і захотілося мені щось зробити… відкрив я валізу і на честь того, що тут побачив і що мене чекало, пришпилив свою блакитну стрічку і пришпилив ту позолочену зірку на піджак, і в такому вигляді спустився у велику кімнату, професор з ногами на столі курив, а та дівчина розчісувала волосся і прислухалася до професорської балаканини, він звертався до неї «панно», і повторював оте «панно» ледь не після кожного слова, і вже тільки від того, що крилося за словом «панно», він увесь аж тремтів, і я подумав, може, він умовляє її… І ось я увійшов, а що мені було все одно і все тут однаково цінне, я пройшовся театральним кроком з піднесеними руками, наче на виставі, показавши себе з усіх боків… потім я сів і запитав, чи треба мені йти з ними після обіду на роботу… професор засміявся, у нього були красиві очі, і сказав: «Нащадки глупі, злі й злочинні…», а потім додав, наче й не помітивши мого ордена, що ми підемо на роботу за годину… і вів далі бесіду з тою панночкою, і я не дивувався, що він говорив їй французькі слова «la table, une chaire… maison…», і вона їх повторювала, вимовляючи не так, як слід, і він з великою ніжністю казав: «Нано,