Закоłот. Невимовні культи

Його морда виявляється майже… людською. Принаймні форма — череп, обтягнутий сухою синтетичною шкірою, в очницях, глибоко посаджені, масляно зблискують схожі на мильні бульбашки очі. Хеліцери ростуть обабіч щелеп, тільки вони надто сегментовані, надто складно збудовані… як і педипальпи, якими монстр ухопив і тримав Діманту. Тепер, зблизька вона роздивилася химерне поєднання штучних елементів — металу, пластику, трубок та дротів — із живими тканинами.

Вона знов засмикалася, спробувала вдарити огидну морду рукою, але монстр струснув її. Одна з хеліцер блискавично метнулася до руки дівчини, перехопивши її. Дотик був крижаний і слизький, огидний настільки, що її ледь не знудило. Попри це, попри задушливий жах, від якого запаморочилося в голові, вона все ще борсалася. Спробувала копнути його, але не дістала. Хеліцера стиснула її передпліччя міцніше, а довгий шпичак на кінці пробив тканину жакета й увійшов у передпліччя. Діманта скрикнула. Лискучі лінзи в тіні очниць спостерігали за цим без жодного вияву емоцій. Потім мертва голова здійнялася вище і, похитуючись на довгій шиї, роззирнулася навколо. Немов упевнившись, що в залі нікого більш немає, почвара зістрибнула у центральний прохід.

— Anatahadare? — голос монстра, хрипкий і неприродний, ошелешив Діманту. Неспроможна зрозуміти, чи то були слова, чи вияв люті або ж роздратування, вона лише кліпала очима. Новий вибух десь кількома рівнями вище, несподіваний і гучний, збив те ошелешення. Вона скрикнула, ледь не знепритомнівши від болю.

— Wer bist du? Was tust du hier? — вже інакше спитав монстр.

Педипальпи раптом розтиснулись, і дівчина впала на підлогу. Доки вона не звелася, лапи вхопилися за наплічник і почали стягувати його. Відчувши це, Діманта зарепетувала, щосили вчепившись у лямки.

— Was versteckst du dort? Gib es mir! — гримало зверху. Рюкзак зірвався з плечей, але дівчина обхопила руками його й міцно притиснула до себе, намагаючись вивернутися так, щоб накрити собою. Проте лапи легко, мов ляльку, перевернули її й підняли у повітря, а потім хеліцера знов полосонула по руці. Діманта завила від болю, але не відпустила лямок наплічника. Наступний удар — під ребра — був таким болючим, що вона на мить знепритомніла. Отямившись уже на підлозі, побачила, що наплічник теліпався у високо здійнятій педипальпі. Зірвавшись на ноги, Діманта ледь знову не впала — з рани в боку струменіла кров, в очах потемніло. Мимохіть схопившись за лапу чудовиська, вона втрималася. А воно завмерло, наче паралізоване своїм здобутком.

— Віддай! — загорлала вона. — Віддай!

Але монстр не рухався. Діманта відступила на кілька кроків. У вухах дзвеніло, ноги підгиналися від раптової слабкості. Повітря, тепле й солодке від випаровувань розлитого гелю, лоскотало горло. Там, угорі, битва вже, певне, закінчилася. Принаймні, вона не відчувала її відлуння. А оцей… мабуть, один з переможців, перший, хто прийшов узяти своє. Чи ні? Чому він спустився так глибоко, аж до сховищ? Невже випадково?