Закоłот. Невимовні культи

Емітер у руці чоловіка загарчав, виблювавши язик вогню. Одна з шухляд ліворуч від Діманти вибухнула, забризкавши її теплим гелем, в якому проглядали якісь згустки… Дівчина з зойком відсахнулася, затремтівши від жаху й огиди.

— Що в наплічнику? — холодно повторив своє запитання чоловік.

— Мій… родич, — промовила Діманта.

— Родич? — перепитав чоловік, ховаючи зброю в кобуру. Потім так само повільно та обережно сів на цефалоторакс і, поклавши наплічник на схрещені ноги, почав вовтузитись із застібками. Про дівчину він наче зовсім забув. А та, знову ошелешена його дивною поведінкою, витріщилася на нього.

Із застібками в нього виходило геть погано — наче він ніколи не мав справи з такими. Він крутив їх у пальцях, роздивлявся зусібіч, смикав, натискав — але все робив не так. Врешті він просто відірвав дві — легко, наче вони були пергаментні. І втупився в лінію внутрішнього замка.

— Du bist ein lustiges Mädchen, — промовив він, не підіймаючи погляду від наплічника. — Sie sind alle lustig.

Так і не второпавши, що робити із замком, він уже хотів був його розірвати.

— Ти один з темних, так? З терранів? — спитала Діманта.

Чоловік поглянув на неї. Лють, що палала в його очах декілька хвилин тому, здавалося, згасла. Тепер там були лише втома та апатія. Порожнеча.

Терранин.

Діманта знов скинула на нього оком. Темношкірий, присадкуватий, кремезний, незграбний. Прибулець з іншої планети. Дивно було дивитися на нього й думати, що він теж — людина. Де він виріс? Як дістався сюди? Що приніс із собою?

Останнє було добре відомо. Не треба було навіть запитувати, що він приніс, бо він, разом зі своїми спільниками, приніс руйнацію та шкоду. Як тоді, п’ятсот років тому. Хазяї розповідали людям Дерінкую про терранів. Про темний народ минулого, що розв’язав Велике нищення. Про їхніх нащадків, що лишилися на Террі під пильним наглядом хазяїв. Про тих, кого переселили на Марс — одразу після Нищення та згодом; про жителів світлого Танжеру, єдиного надземного міста на червоній планеті.

— Так ви нас називаєте? — спитав чоловік. — Темними? Бо у вас шкіра світліша?

Він сплигнув зі своєї страхітливої машини й почвалав до дівчини. Саме почвалав, майже не відриваючи ніг від підлоги, наче боявся, що злетить у повітря — і притому все одно незграбно підскакуючи раз на два-три кроки. Діманта спостерігала за ним. Тепер, коли він був з нею на одному рівні, терранин здавався ще меншим. Він ледь сягав її ліктя. Зблизька виявилося, що до його шиї був приладнаний широкий комір, схожий на якийсь оберемок волокон і дротів, химерно переплетених і прикрашених великою кількістю конекторних гнізд та рознімачів на коротких кабелях. Широкими смугами з дивного тьмяного металу цей комір кріпився до одягу. Проте дівчина помітила, що сам білий жакет, в який був одягнутий чоловік, має широкий виріз — такий, ніби знімати його треба, залишаючи комір на місці.