Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
— Як тебе звати? — Хоч він і зупинився за три кроки від неї, та все одно мав дивитися знизу догори. Тепер Діманта помітила, що до його носа, з-під вух, вище вилиць, була підведена тонка прозора трубка. Носом чоловік вдихав, а ротом — видихав.
— Діманта Сангарія, — мить поміркувавши, відповіла вона.
— Du weifit nichts, Dimanta Sanaria, — кинув він зневажливо.
— Якщо хочеш, щоб твої образи досягали мети, маєш говорити зрозумілою мовою, — сама злякавшись власної сміливості, відповіла дівчина. Вона не впевнена була, що чоловік так говорить навмисно, скоріш, він обмовлявся через втому…
— Розкривай, — він простягнув їй наплічник, водночас поклавши праву руку на руків’я емітера. — Тільки без фокусів.
Останньої фрази Діманта не зрозуміла, але перепитувати не наважилася, натомість мовчки взяла наплічник. Замок розійшовся легко й плавно. Почулося тихе гудіння, зблиснув обсидіан сфери.
— А тебе як звати? — спитала вона, повертаючи чоловікові наплічник.
Той, нашорошений, не зводив з неї пильного погляду. Пальці побіліли на руків’ї зброї. Минуло декілька секунд, перш ніж він забрав сумку з рук дівчини.
— Хто тут усе потрощив? — спитав він, уникаючи відповідати на запитання.
— Не знаю, — стенула плечима Діманта.
— Навряд чи се наші. Головні сили все ще на поверхні, до міста зайшло лише кілька підрозділів, — промовив чоловік, відступивши. Він пройшов уздовж свого «корабля» до однієї із задніх лап. На ній були влаштовані якісь виступи, на кшталт сходинок. Ними чоловік піднявся до черева, звідки знов перейшов на цефалоторакс. Він робив усе це настільки невправно та повільно, що Діманта, попри переляк, ледь стримала посмішку.
— Гадаю, се зробили ті двійко грибів, що зустріли мене на цьому рівні, — вів далі вояк, знов утупивши в Діманту уважний чіпкий погляд. Кров відхлинула від обличчя дівчини, посмішка розтанула, ледь торкнувшись її губ. Так, вона відчула шкоду, заподіяну хазяям. Відчула, як були знищені ці дві оболонки. Як відчули це всі.
— Чом вони се зробили? — спитав чоловік.
— Не знаю. Бо так треба було.
Він перевів замислений погляд на сумку.
— Якісь дивні відповіді, — мовив нарешті. — Знаєш, що треба, але не знаєш чому? Так? Довіряєш грибам настільки, що навіть не цікавишся, навіщо вони роблять те чи те?
Він витягнув з наплічника обсидіанову сферу, підніс її на рівень очей. Покрутив, роздивляючись.
— Родич? — спитав він, наче сам у себе. — Се ж не труна?
— Ні, — на всі запитання одразу відповіла Діманта.
— Він там живий? — спитав вояк. — Се ж мозок, так? Людський мозок… Твій родич — купка синапсів у банці?
Він стиха пирхнув, намагаючись роздивитися обриси органа крізь темне вулканічне скло.
— Між людьми та хазяями… — дівчина відчула, що страх її потроху влягається, поступаючись місцем образі та злості. Цей пихатий коротун, руйнівник і злодій, прийшов до її міста, в її домівку, і поводиться так, ніби вона — цілковита дурепа.
— …між людьми та хазяями існує зв’язок набагато міцніший і набагато складніший, ніж те, що вкладається в слово «довіра». І до віри він не має жодного стосунку.
Чоловік завмер, потім повільно перевів на неї погляд.
— Трішки помилилася, — промовив роздільно. — Не «між людьми та хазяями», а «між рабами та хазяями». А щодо решти все правильно: між рабом та хазяїном не буває ані віри, ані довіри. Бо один панує, а другий підкоряється.
Діманті перехопило подих. Не в змозі й слова вимовити, вона спостерігала за вояком, який знов почав роздивлятися сферу.
— Спочатку вони позбавляють вас власних тіл і консервують у банках… потім ті банки трощать. «Бо так треба було». І після цього ми — темні. Тирани.
— Бо саме ви розпочали Велике нищення… — не зводячи з нього очей, ледь чутно відповіла Діманта. — І колись, і тепер. Це ви спричинили все це. Ви.
— З того місця, де я зараз, — вояк нарешті запакував сферу у наплічник, принісши Діманті полегшення, — ми се зупинили. Я се зупинив. Я спопелив двох почвар, що нищили твоїх родичів. Нищили жорстоко й безглуздо. Хіба тут не було вимикача, щоб відключити живлення і всі сі мізки тихесенько собі поснули? Чи їх і справді треба було шматувати?
Діманта похитала головою: