Острів злочинців

– А ще раніше до містечка прибув Нікодем Плюта, якого саме випустили з в'язниці, – додала Ганна.

– Еге ж. Плюта спинився у вашого батька й почав скрізь нишпорити. Зазирнув до лісової шопи й переконав­ся, що Дунінові скарби лежать на місці. Він довідався та­кож, що Скалбана й досі живе тут, на річці. Можливо, Плюта ще у в'язниці, де мав багато часу все продумати, дійшов висновку, що зрадив їх Скалбана. Адже Скалбана знав про ночівлю банди на острові, а після знищення банди єдиний, хто лишився на волі, був Скалбана, тож він – зрадник. Плюта вирішив розправитися з рибалкою. Він умовився з ним зустрітися в будці на острові. Те, що Плю­та призначив зустріч саме там, має велике значення. Він хотів помститися Скалбані в тому місці, де його, Плюту, разом з усією Барабашевою зграєю спіткала поразка. Та він не передбачав, що Скалбана догадався про його намір. І сталося, що не він Скалбану, а Скалбана вбив його під час зустрічі на острові.

– Брр, не треба розповідати далі. Мені іде мороз поза шкірою, коли я пригадую подробиці тієї історії, – мовила Ганка.

Так, не дуже приємно говорити про злочин на острові, де колись сталися ці жахливі події, та ще ввечері, поблизу могили бандитів і ще свіжої Скалбаниної могили. Справді, для цієї розмови місце вибрано невдало. Я замовк. Замис­лившись, ми поминули й другу галявину.

Коли ми були за кілька кроків від дерев'яної будки, раптом у верболозі над берегом Вісли щось зашелестіло, і ми побачили Вільгельма Телля та його товаришів. Угле­дівши нас, вони явно збентежилися.

– О, здається, тепер я вже зрозуміла, хто робив те гидке діло, – сердито сказала Ганка.

– Про що мова? – здивувався я.

Телль зашарівся, Соколине Око й Чорниця теж.

– Як вам не соромно? – з докором кинула Ганка. Телль підняв два пальці.

– Слово честі, це ніколи не повториться. Це ж був тільки жарт, звичайний жарт.

– Нічого не розумію, – сказав я.

– Ми не мали ніякого лихого наміру, – почав поясню­вати Телль. – Колись ми прийшли на цей острів гуляти. Та з будки вийшов чоловік і сердито наказав нам забира­тися геть.

– Це було тоді, як батько одержав листа від Скалба­ни, – пояснила Ганка. – Батько боявся, що тут знову ста­неться злочин і що цим хлоп'ятам залишатися на острові небезпечно.

– Він накричав на нас і вигнав з острова. Тоді ми зо­зла ввечері сховалися в кущах і, коли він, засвічуючи ліхта­рі на річкових бакенах, пропливав повз острів, взялися гу­кати: «Ба-ра-баш!» Хотіли його налякати. Це було по-дур­ному, ми визнаємо, але тоді нам здавалося, що це влучний і кумедний жарт.

Ага, тепер зрозуміло, чому тоді, як я ночував на острові, не чулося вигуків «Барабаш», – пробурмотів я.

Ми пішли на острів знову пожартувати, але побачи­ли ваш намет і, звичайно, відмовилися від цього, – сказав Чорниця.