Острів злочинців

– Ми отримали листа, що до нашого табору приїде детектив. От і приїхав пан Кароль, тож немає ніякого сум­ніву, що він детектив.

– А я?

– Ви?

– Я теж приїхав сюди.

– Ні, ви вже були тут, коли ми приїхали.

Я махнув рукою. Розмова з Залічкою тільки роздра­тувала мене. Я сів на «сама» і помчав до міста. Купивши дещо в крамницях та пообідавши в заїзді, я повернувся о другій пополудні до свого намету.

Там на мене чекала Ганка. Вигляд у неї був зажурений.

– Батька затримали в Повітовій комендатурі, – ска­зала вона. – Мати в розпачі, а я не маю найменшого уяв­лення, що за таких обставин треба робити. Чекаю на вас уже години зо три. Тут був пан Кароль, я радилася з ним, так він сказав, якщо батька затримали після першого до­питу, значить, його підозрюють в убивстві Плюти.

Запала довга мовчанка.

– Мені здається, – сказав я, – ще немає причини для розпачу. Коли все те, що ви мені вчора розповіли, прав­да, то справа закінчиться на користь вашого батька. Мілі­ція не звинуватить батька тільки через те, що Плюта перед смертю ночував у вашому домі. Міліції треба дові­ряти.

– Вам легко казати, бо арештували не вашого батька. Та взагалі, – знизала вона плечима, – хіба вас обходить мій клопіт?

– Повірте, що я дуже вам співчуваю.

– Аякже, страшенно мені співчуваєте, – глузливо мовила Ганка. – Поїхали гуляти на човні в товаристві свосї симпатії…

– Я? Що ви кажете? Якої симпатії? Коли?

– Ну, сьогодні вранці прийшла до нас ваша знайома, Тереза, і сказала, що ви просите позичити човна, бо хоче­те покататися по Віслі.

– Я?

– Еге ж, ви.

– Дурниці. Я нікого не просив позичати човна і не збирався плавати по Віслі, тим паче з Терезою.

– Тоді ця дівчина вкрала у нас човна!

Ганка побігла додому, а я лишився сам, пойнятий не­добрим передчуттям. «Чого знову шукає тут Тереза і на­віщо їй човен?» – міркував я, хоч на кожне питання міг би легко відповісти. Виходячи тоді з машини, дівчина виразно пояснила мені, що ані Гертель, ані вона не кинуть шукати Дунінових колекцій. А човен? Мабуть, Тереза чи Гертель хотіли переплисти на той бік річки, бо їх вели туди якісь сліди.

Я знову сів у машину й поїхав до роздоріжжя, а далі до місця, де колись причалював річковий пором. Тут звер­нув ліворуч, на дорогу, якою гнався за чорною Гертелевою машиною. Доїхавши до малинника, я зупинив «сама» в тому місці, де спинявся Гертель, і подався пішки до колишніх бункерів. Проминувши лаз до залізобетонного підземелля, в якому ми знайшли зв'язаного Скалбану, я опинився біля протитанкового рову, заповненого водою. Пройшовши до кладки через рів, я звернув ліворуч до бункера.

І завмер. Обіч стежки хтось сидів на старому пні. Під моєю ногою нараз тріснула гілка, той «хтось» озирнувся і кивнув мені. Це був офіцер Головного управління міліції.

– Добридень, – привітався я. – Чув, що ви знайшли вбивцю. Начебто арештували Кондраса.

– Арештували? – здивувався офіцер. – Півгодини то­му я провів Кондраса майже до самої його хати. Допит тривав довго, бо Кондрас мав показати нам острів та буд­ку на ньому, але про арешт я нічого не знаю.