Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— А де портрет матері?
— Там, — Копійочка кивнула на двері за шафою.
— Можна глянути?
— Дивіться.
Я побачив те, що чекав: половину кімнати займало чорне дерев'яне різьблене ліжко на лев'ячих лапах, у кутку трюмо у формі серця, крісло, килим і портрети жінки з владним обличчям, Копійочкн, вусаня у бекеші, очевидно, батька Соломії. Місця Спиридону не знайшлося. Цікаво, де він спав? На кухні? Там стояло просте металеве ліжко.
Опинившись надворі, я примружився від яскравого сонця. Приємно дихалося свіжим повітрям опісля кімнати з встояним духом старих меблів, поточених шашелем. Тепер, добувши цікаві факти, я міг дзвонити Великошичу. Аби застати його. І, щоб не гаяти часу, зайшов на вокзал, де висів телефон-автомат. Годинник показував півдесятої. Не маючи двох копійок, набрав 02. Попросив чергового покликати слідчого.
Сергій Антонович узяв трубку.
— Здоров. Що в тебе?
— Дещо є. Важливе.
— Звідкіля дзвониш?
— З вокзалу.
— Почекай. Через хвилин п'ятнадцять підскочу.
Я вийшов до колій і сів на теплій лавці біля дзвона. Неподалік двірничка підмітала недовгий перон.
Пригадалось, як сидів тут після першої поїздки в Березівку, звідкіля повертався, окрилений успіхом, що зустрівся з Горжієм, а потім навідався сюди, розмовляв з касиркою і зайшов у тупик. Скільки відтоді минуло часу? Більше двох тижнів. І все ж розслідування рухалось уперед: з'явилися нові відомості й докази. Отож, я недарма працював, хоч іщось випало з уваги, вельми суттєве, але його помітив слідчий. Я був упевнений, що Великошич провадить пошук паралельно у якомусь іншому напрямку. Відчував, що наші стежки однаково перегнуться, якщо я обрав правильний шлях.
Без сумніву, злочинець у місті і вже наляканий, нервує. Тепер один необережний крок з його боку — і кінець: викаже себе.
Коли б знав Кедровський, які відшукались факти через вісімнадцять років, втратив би сон і спокій.
— А, ось де ти, — Великошич опустився поруч, кладучи на лавку білий захисний шолом. — Доповідай. Поспішаю у Гуньку, з греблі впав трактор у ставок, і втонув механізатор.
— Горжій запам'ятав з тієї торби з коштовностями кульчики. Вчора прийшов до мене. У фотографії Будинку побуту впізнав їх на одному знімку. Та жінка виявилася матір'ю Мошняк.
— Теща ковбасника?
— Еге. Мошняк удома не застав, не ночувала. Сьогодні вранці повернулась. У сорок п'ятому році Спиридон на різдво купив Соломії кульчики, а на честь Перемоги перстень. У кого — не знає. Ніколи не виїздив з міста. Напевне, придбав не тільки їх. Мошняк не признається. Вона — дочка поміщика Нестеровського. Жива поміщиця. Аж не віриться.
— Не заздрю ковбаснику, — похитав головою Великошич. — Чому не ночувала вдома?
— Після викрадення в мене образка до неї вночі хтось добирався: лапою хотів одірвати замок на віконниці.
— О! — Слідчий зраділо ляснув долонею по шоломі, мов по чиїйсь голові. — Купівля кульчиків і персня, намагання залізти в хату — найцінніше для нас. Спритник не на жарт затремтів. Образок його доконає.
— Я порадив Мошняк і надалі ночувати в знайомої.
— Вірно. А тепер, Арсене, візьми письмові свідчення Куртія, Горжія, матері Карпаня, Дубовенко, Шепети і Мошняк. Пора накопичувати матеріал на «спритника», — звівся, беручи шолом. — Ну, бувай! Не підвезу, бо чекає бригада.
Великошич поїхав. Я згадав, що не показав йому фотокартки матері Мошняк. Непоспіхом пішов додому. Зрозумів, що розслідування наближалось до кінця. Чомусь здавалось, що в Сергія Антоновича вже лежала в сейфі заготовлена папка з написом: «Вбивство гр… військовослужбовців Загайгори, Карпаня і Замрики». Лише не уявляв, яке на пій прізвище злочинця. А слідчий, безперечно, когось підозрював. У його ланцюжку доказів, може й побічних, бракувало, напевне, тільки одного кільця.
Мене охоплювало тривожне очікування значних подій.
Ще з вулиці помітив сперту на веранду невелику зелену хвіртку. Таки Горак дотримав слова: зробив і навіть пофарбував. Відхилив її — з другого боку прилаштовано поштову скриньку. Золоті руки в Миколиного батька. Мені забаглося чимшвидше її поставити.
На кухонному столі білів аркуш з учнівського зошита. «Арсене, май серце, дитино. Чого ти не сказав мені, що кудись ідеш? Я ж не залізна.Їсти то— бі наготовила, тільки підігрівай. Приїду аж завтра. Бережись, сину. Цілую. Мама». Мене пойняв сорок. Не розбудив її, ідучи вранці до Мошняк. Не хотів, щоб хвилювалась, а вийшло навпаки.