Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Що сталося, Ніно?
Вона здригнулась і схилилася нижче.
— Щось з мамою? Заперечно похитала головою.
— Тебе хтось обідив?
— Н-н… ні!.. Ідіть, ідіть!
Чому вона вернулася з міста, якщо збиралася в кіно?
— Давай завезу додому.
— Я… сама, — підібрала ноги.
— Ну не плач, — погладив її по голові, по теплому шовковистому волоссі, і Ніна захлипала ще дужче.
Мені було шкода її, напівсироту, яка не відала, що за п'ять кілометрів од блокпоста жила рідна бабуся. У нас схожі долі: ми обоє зросли без батьків. І, може, Ніну охопив жаль, який мені теж часто стискав серце: чому саме над нею позбиткувалась війна і чому саме їй судилося ніколи не зазнати батьківської ласки? І тоді вже немиле ні кіно, ні вбрання, ні білий світ.
— Не плач, Ніно, — гладив її волосся, розчулюючись. — Усе одно ти щаслива.
— Ви… ви женитесь на Олі? — запитала ні сіло ні впало.
— І ти колись вийдеш заміж.
— Ні, ні!.. — вона схопилась і побігла стежкою понад колією до блокпоста.
Чудна якась дівчина.
Сонце сідало на спочинок, і на землю спускалися рідкі сутінки. Навколо панували спокій і тиша — деньвлягався спати. На небі несміливо проклюнулись перші блідо-голубі зорі. Я вчасно дістався до універмагу: тільки зупинився, як на майданчик випурхнула Оля в легенькій барвистій сукні. Поїхали нешвидко, щоб розтягти час. Біля воріт постояли недовго, бо вона поспішала готовити вечерю. Запрошувала до себе, але я відмовився. Знав, що обов'язково подзвонить мати, а після вечері в Олі, коли вона звільнилася б від хатньої роботи, мені б не схотілося відразу йти додому.
Хоч і тьмяно білів новий паркан та леліла голубизною жерсть на хаті, але вікна не світились, і вона здавалась мені непривітною і чужою. Мабуть, ще й через усвідомлення, що сам у ній спатиму. Матері, напевне, теж було незатишно і самотньо, коли я припізнювався або взагалі не ночував удома.
Вперше за всі дні не думав про розслідування. Звичайно, завдяки Великошичу, що не залучив мене до перевірки своєї версії. Вірніше — не версії, а вже роботи заганяти «спритника» в глухий кут. Раз узяв відбитки пальців на віконниці, значить, натрапив на його слід. Залишилося тільки чекати, коли Сергій Антонович покличе мене на арешт. Як не боляче, а я змирився і визнав помилку, якої десь припустився. У нашій роботі теж на помилках вчаться. Проте краще б їх не робити, і, головне, щоб через них хтось не наклав життям.
Мати подзвонила в десять годин.
Далеко за північ прокинувся від якогось невиразного шуму і відразу спросоння не міг добрати, що таке. Прислухався, лежачи в темряві, сам на весь будинок, і мені ввижалося, що хтось шкрябав по дверях веранди, потім перейшов до вікна на кухню, опісля до материного і, нарешті, зупинився коло мого. Звівшись, я напружено вдивлявся у вікно, за яким у густій імлі прозирали неоковирні, схожі на якісь страхітливі істоти, чорні стовбури яблунь та груш. Ніби зачапало… Я навпомацки висунув шухляду стола і налапав ліхтарик. За вікном глухо затарабанила бляха, ті шматки, що лежали навколо стола, і я натис кнопку, притуливши ліхтарика до шибки. Сніп яскравого проміння вихопив із ночі стіл, скручені лискучі смужки жерсті та великий чорний черевик із штаниною, що мигнув і зник у темряві в напрямку причілка. Загупали кроки.
Я швидко набрав номер телефону Великошича. Як тільки пішов сигнал, трубку здійняв Сергій Антонович, ніби й не спав.
— Слухаю, — проказав сонним голосом.
— Це я, Загайгора, — тамував хвилювання. — Хтось ходив навколо нашої хати. Викличте провідника з собакою.
— Не треба, Арсене, — швидко заперечив слідчий. — Ти його налякав?
— Засвітив ліхтарика і тільки помітив черевика з штаниною.
— Відпочивай, він більше не поткнеться, — і поклав трубку.
Дивно і незрозуміло повівся Великошич. Міркував я, аж поки засіріло надворі і мене зморив важкий сон.
Розділ двадцять четвертий
Минув майже тиждень. Я їздив до Куртія в школу ДТСААФ. Дмитро Семенович зустрів мене радо, розпитував про матір і зовсім не цікавився розслідуванням, ніби не він надіслав мені листа, вякому згадав про батьків золотий годинник із дарчим написом.
Лише коли я попросив написати свідчення про гроші та годинник, він уважно, серйозно подивився на мене. Напевне, все зрозумів, бо знову ж ні про що не запитав.