Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Я уважно оглядав скобу і замок на віконниці.
— Сповзла з ліжка, ввімкнула світло в кімнаті, потім у другій, на кухні… І воно перестало скреготати.
Біля скоби на фарбованій дошці дві свіжі вм'ятини, очевидні сліди лапи, якою витягають цвяхи.
Так, Мошняк казала правду. Злочинець почав діяти. І коли б не віконниця… Мене аж зморозило.
— Чому не заявили в міліцію?
— А що, треба було?
— У кого ви ночуєте?
— В Поліни Іванової.
— Де вона живе?
— На вулиці Матросова, тридцять три.
Ми ввійшли до темної кімнати. В щілину між віконницями крізь штору сіялось тьмяне проміння. Господарка ввімкнула світло. Чорні меблі справляли похмуре враження і незатишок. На стінах — жодної картини чи фотографії. Мабуть, фото з тієї жінки знаходилось у відпочивальні. Мошняк, не розкутуючись і не скидаючи кофти, ніби не збира лася залишатися в хаті, сіла на тахту.
— Скажіть, Соломіє Остапівно, у вас не було фамільних коштовностей?
— Коштовності? Звідки? Ми ж з бідних селян.
— А яке ваше дівоче прізвище?
— Нестеровська. А що? — відповіла байдуже, розглядаючи свої нігті.
Нестеровська… Знайомим видалося це прізвище.
— Я вибачаюсь, коли померла ваша мати?
— Ще молодою.
— А ким вам доводиться ця жінка? — показав їй фото.
На довгочолому обличчі Копійочки здивування розгубленість.
— Во… вона у вас? Але ж я…
— Нестеровська…
— Ким, Соломіє Остапівно?
— Моя мати.
У справі Мошняка! Авжеж. Нестеровський — поміщик, у якого наймитував Мошняк. Соломія — дочки поміщика. О-хо-хо!..
— На фото вона значно старша, років сімдесят. І не схожа на селянку. Щось ви плутаєте, Соломіє Остапівно.
Копійочка у відчаї зчепила пальці.
— Навіщо все це вам? — запитала слізно. — Навіщо ворушити минуле? Я вже стара жінка… І в мене нічого не залишилося. Все забрали в комуну комнезами.
— А кульчики?
— Кульчики? — злякано зиркнула. — Їх украли злодії в двадцять першому році.
— Злодії? — перепитав насмішкувато.
— Вони прийшли вночі…
— А які ж кульчики на фото? І в якому році померла ваша мати? Чи, даруйте, вона воскресла?
Копійочка похилилась на спинку тахти й заплющилась. Хустка сповзла з її голови, явивши чорне, посічене сивиною волосся.
— Принесіть… мені… води… — попросила знеможено.
Я вибіг на кухню. Мошняк жадібно припала до склянки.
— Соломіє Остапівно, прошу вас нічого не таїти. Це надто серйозна справа, — суворо попередив її.
Вона безживна, наче велика воскова лялька.
— Мене не заарештують? — запитала по паузі.
— Хіба ви вчинили якийсь злочин?
— Я… дочка поміщика Нестеровського.
— Знаю. Розкажіть, яким чином опинились у вас ті кульчики? І коли?
— Зараз, — Мошняк узяла склянку і ще ковтнула води, приклала долоню до грудей. — Кульчики… То було на різдво в сорок п'ятому році. Ми з мамою приготувались, як водиться, накрили стіл, посідали, а Спиридон вийняв з кишені носовичок, розгорнув його, і ми побачили…
— Тільки кульчики?
— Крім них, більше нічого. Вони зараз дуже дорого коштують. Там безліч діамантів замість зернин, — оповідала із жалем.
— А перстень?
— Який? — і мимоволі глянула на свій палець.
— Що на ньому був, коли я приходив.
Мошняк вимушено всміхнулась.
— Теж приніс Спиридон. Казав, що купив.
— Коли?
— На честь Перемоги.
— Де? У кого?
— Не знаю, — стенула плечима. — Приніс і подарував.
— А він нікуди не виїздив з міста?
— Ніколи. Навіть у відпустку сидів удома.
— Крім персня і кульчиків, ще були дарунки?
Мошняк заперечно похитала головою. Я не повірив, але не допитувався. Вона, того не розуміючи, повідомила найголовніше: Мошняк у когось в місті купив коштовні кульчики та персня у сорок п'ятому році. Я пошкодував, що із всіх цінностей Горжій запам'ятав лише кульчики. Проте перстень теж побічний доказ. Ось чому «спритник» боявся Копійочки. А Спиридон виявився потайною людиною, якщо навіть не казав дружині, в кого купував прикраси. Але чи купував? Може, три вбивства — справа його рук? Навряд.
— Соломіє Остапівно, ви поки що ночуйте в Іванової, — порадив їй на всяк випадок.
— Не розумію: для чого вам кульчики, перстень?
— Треба. І мовчіть про нашу розмову. НавітьІвановій ні слова, — попередив.
Звівся із стільця. Серед старовинних, свого часу вишуканих меблів простенько одягнена Мошняк була якась незугарна і скидалася на затуркану хатню робітницю. Безперечно, колишній дочці поміщика Нестеровського в цій обстановці аж ніяк не обійтися без китайського халата в папугах. І мені чомусь спало на думку, що Мошняк, мабуть, завжди почувався наймитом при Копійочці. Чи вій любив її безтямно, чи тішило його самолюбство саме співжиття з колись недосяжною панною? На жаль, Спиридон уже не відповість.