Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Я випив склянку газованої води з лимонним сиропом. Дивлячись, як кіоскерка відраховувала здачу, згадав, що саме тут колись працювала Копійочка, дружина Мошняка. Тепер за прилавком стояла молода дівчина в білосніжному халаті й косинці, — мов шматочок льоду з теплими сірими очима.
Звернув у свій провулок. Прогін старого паркану, темно-брудний, знебарвлений негодами і довголіттям, відразу впадав у вічі. Під хатою на лавці сидів чоловік у чорному костюмі й голубуватому капроновому капелюсі, при краватці. Невже Куртій?! Але Дмитро Семенович більший, навіть огрядний… А-а, Горжій, комбайнер із Березівки. Він помітив мене й рушив навстріч, посміхаючись.
— Уже збирався йти, — кивнув на розчинене вікно, де в глибині кімнати виднілася матір, — але Віра Матвіївна притримали. Виявилось, що ми давні знайомі, ще з Березівки.
Подивувався його строгому вбранню за такої спеки, не інакше, як мали обрати в президію вельми представницьких зборів. Горжій дістав хустинку й витер чоло, покрутив головою, щоб трохи послабити затягнену краватку.
— Ходімо до хати, — запросив його, здогадуючись, що завітав неспроста.
— Там автобус біля райкому жде. Колгосп організував фотографування передовиків на Дошку пошани, — комбайнер узяв мене за лікоть і стишено сказав: — Ох і новину я вам приніс! Не повірите!
А в мене майнуло в голові: Северина Замрику бачив! Таки вислідив!
— Слухаю вас, Денисе Юхимовичу, — стримував нетерпіння.
— Ні, не повірите. Я, коли вгледів, ледве не закричав од радості. Зопалу метнувся до дверей, — Горжій, махнувши рукою, розв'язав вузол і скинув краватку, сховав її до кишені.
Фу-у! Ніби зашморг зняв. Не люблю… Да, дивлюсь — вони…
— Хто вони? — ввірвався у мене терпець. — Замрика і та сестра?
Комбайнер здивовано витріщився на мене.
— Кульчики, — прошепотів змовницьки. — Кульчики з торби, що в Житомирі… Пам'ятаєте, я розповідав?
— У вигляді соняшників? Де? В кого? — запитав сторопіло.
— У якоїсь жінки на фотографії. Лежить у касирки під склом. Як побачив!..
— А ви впевнені? — не вірилось мені в удачу.
— Заплющу очі, — Горжій заплющився демонструючи, — і вони ось переді мною: пелюстки жовті, із золота, а в кружечку замість насіння — сяючі камінчики… Я їх повік не забуду. Га? — і запитливо втупився у мене блискучими очима.
— Ви не помиляєтесь?
— Вони, повірте мені, — підтвердив гаряче, — у фотографії Будинку побуту.
— Спасибі, Денисе Юхимовичу, — міцно потис йому правицю.
— Чого там, — зніяковів. — Ви ж просили, коли що згадаю. От я… Пішов. Коли б хлопці не поїхали без мене. І ще пивком треба причаститись, — лукаво підморгнув і попростував до хвіртки.
Передусім — перевірити, встановити особу тієї жінки і чиї кульчики, як потрапили до неї. І якщо… Признатись, я вже боявся наврочити щасливий випадок. Тому притлумив передчасне сподівання на успіх. Повернувся і теж пішов до хвіртки.
— Арсене! — покликала мати, схилившись на підвіконня. — А обід?
— Трохи пізніше.
Постать Горжія маячіла далеко попереду: його чорний костюм різко виділявся серед перехожих, убраних по-літньому. Комбайнер звернув до райкому, де на майдані стояв ПАЗик.
Я поминув базар, ресторан «Левада» і підійшов до Будинку побуту, триповерхової цегляної споруди з великими вікнами та неоновою вивіскою. Фотографія розташована на першому поверсі, праворуч від входу до ательє мод. Біля трюмо крутилася дівчина в рожевій сукні, видивляючись на своє відображення.
За столиком нудилась касирка в бежевому халаті: знічев'я гортала якийсь журнал.
Зупинився перед нею, оббіг очима фотокартки під склом. І відразу побачив: у центрі, на зернистому папері з жовтуватим полиском фото 13х18. На ньому — зображення жінки до грудей, у напівпрофіль, один кульчик було добре видно. Він справді цікавий: до основи, у вигляді видовженої краплини, прикріплено голівку соняха. Прикраса зроблена чудово і, як витвір ювелірного мистецтва, коштувала, мабуть, неабиякі гроші. Судячи з усього, ручна робота старовинного майстра. Жінці, довгообразій, з трохи гачкуватим носом, владним, холодним, презирливим поглядом і міцно стуленими губами, тонка річ зовсім не личила. І вбрана була в якесь чудернацьке, з багатьма оборками плаття, розшите тасьмою. Усе ж в її образі прозирало щось знайоме, на когось віддалено схожа.