Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Ви фотографуватись? — нарешті мляво запитала касирка, не підводячи голови від журналу.
— Хто оця жінка? — показав я на фотокартку.
— Яка?.. А, оця, — касирка зиркнула на мене і нараз кокетливо сказала: — Могли б і молодшу вибрати.
У мене не було бажання жартувати.
— Я вас серйозно питаю.
— Ой, такі молоді, а вже серйозні, — мовила грайливо, хитро дивлячись на мене і водночас поправляючи каштанове волосся. — Серйозні швидше старіються. І не хмуртесь, бо завтра з'являться зморшки на лобі.
— Як вас звати?
— З цього і починали б, — усміхнулась. — Лариса. А вас?
Я не полюбляв офіційно відрекомендовуватись. Уже в розмові, коли виникала потреба, намагався назватися так, ніби між іншим, щоб у співрозмовника не склалося враження мого хизування чи, ще гірше, залякування. Касирка ж з нудьги вирішила побаляндрасити з певним натяком на загравання, що зовсім не входило в мої плани.
— А все ж скажіть, Ларисо, хто ця жінка?
— Ні, ви не відповіли на моє запитання. Нечесно, — капризно, з удаваною образою надула яскраво нафарбовані губи.
Вона змусила мене показати посвідчення. Прочитала — і руді брови злетіли на лоба, а рот напіврозтулився од враження.
— Ви… такий симпатичний, а інспектор, — пробубоніла.
Я потамував посмішку. Напевне, вона уявляла їх з хвостами й рогами.
— То хто ця жінка?
— Це знімок із старої фотокартки, збільшували на портрет, — вона з цікавістю оглядала мене. — А ви з пістолетом?
— Коли робили?
— Десь місяць тому.
— Квитанцію виписували?
— Авжеж.
— Покажіть.
— Та ви знаєте, якщо місцеві, замовника. Копійочка приносила.
— Мошняк?
— Еге, колись торгувала газводою у кіоску. Ось на кого вона схожа! Мати її чи якась родичка?
Такої удачі я не чекав. Знову зав'язувався вузлик. І який! Одразу натрапив на доказ, що Замрика теж добрався до міста.
Поспішаючи до Мошняк, розробляв версії. Виходило, що Замрика зустрівся з ковбасником, запропонував йому коштовності і тихий, непоказний Мошняк порішив Северина, щоб їх привласнити. Або: Замрику вбив хтось інший, а потім продав Мошняку деякі цінності, але опісля, боячись викриття, знищив небезпечного свідка. І якщо справді події розгорталися за моїми припущеннями, то Мошняк і досі дещо зберігала з тих покупок. У такому випадку ми легко отримаємо дозвіл прокурора на обшук. Тепер лише про приїзд мого батька бракувало доказів. Зате їх мали Карпань та Замрика, і, якщо все узагальнити, десь тут загубився і його слід.
Глянувши на будинок Мошняк, зрозумів, що її вдома нема: на стулених голубих віконницях висіли замки. Невже кудись поїхала? Постукав у двері. Дарма. Обійшов навколо будинку. В сусідньому дворі, крутячи корбу, на мене підозріло поглядала жінка.
— Ви не скажете, де Соломія Остапівна? — запитав.
— Вранці була, — витягла відро з криниці.
— А коли повернеться?
— Цього не знаю.
— А ті сусіди?
— Вони теж. Наші пані нами ґанджують, — мовила насмішкувато.
Якщо недалеко і ненадовго відлучилася, віконниці не зачинила б. Як успіх — обов'язково вигулькне невдача. Якась безглузда теорія чергування добра і зла, радості й смутку.
Надвечір я знову навідався до Мошняк. Потім у дев'ять годин. Будинок сліпо дивився на вулицю двома замкнутими віконницями, і в щілини не пробивалося світло. На мене напосівся неспокій. Де ів кого її шукати? Чи не сховалася від мене? Але від Кедровського не втекла, і коли б справді за нею була провина, давно б поміняла місце проживання.
Надивившись на фото з Будинку побуту, мені цілу ніч снилися кульчики і жінка з владним поглядом.
Розділ двадцять третій
О шостій ранку я вже чатував під парканом на розі Садової. Вулиця прокидалася після недільного відпочинку: грюкали двері, скрипіли корби, дзенькали відра, співали півні й кудкудакали кури іноді подавав голос собака, йому десь озивався інший, збуджено цвірінькали горобці, стрічаючи схід сонця. Неподалік самотньо мекнула коза, напевне в хліві господаря, під чиїм парканом я стояв, прихилившись до стовбура липи. Ну точнісінько так пробуджувалося село, тільки бракувало мукання корів, ґелґотання гусей та лунких перегукувань жінок.